Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

може бути корисним своїм новим друзям. Магаш відповів, що хоче купити на базарі доброго коня.

— Я не можу дозволити, щоб син Абая шукав собі коня на базарі,— сказав Дат.— Ви спинилися в Абсамата, він так само і мені друг. Їдьмо до нього і щось придумаємо.

І він повіз Магаша і Майкана до Абсамата, де несподівано подарував їм славетного свого жеребця, який був відомий усім жителям міста як «гнідий іноходець Дата» і цінився нарівні з «кун жесир» — платою за вбивство жінки. Знявши з коня сідло і передавши повід у руки Магаша, Дат сказав:

— Візьми його і віддай Абаю-ага. Скажи, що цього коня шле йому один із синів Великого Жузу[120].

Отака історія була у гнідого інохідця, який мчав Майкана і лікаря вулицями Алма-Ати до хворого Абіша.

Лікар Фідлер просидів біля Абіша майже годину. Він не міг сказати нічого втішного — за останні три-чотири дні здоров’я хворого погіршилося. У важкому становищі-опинився і лікар. На його очах згасало молоде життя. Всі зусилля і намагання лікаря допомогти хворобу були марні. Наука, всіма засобами якої, здавалося б, володів Фідлер, не могла подолати страшну хворобу.

Коли до Алма-Ати приїхали родичі Абіша і їх присутність підбадьорила хворого, лікар дозволив йому вийти з лазарету і лікуватися дома. Він сам простежив, щоб у домі Абсамата хворого примістили у великій світлій кімнаті, і звелів винести з неї килим, тускіїз, сирмак, текемет[121] — одним словом, усе, що легко припадає пилом. З його розпорядження у дворі Абсамата для Абіша доїли трьох кобилиць. Відвідуючи хворого двічі на тиждень, він ретельно оглядав його і щоразу наполегливо наставляв Абіша, як треба поводитися, щоб запобігти загостренню хвороби…

Після приїзду Магаша, коли Абіш мало не щодня почав одержувати листи з дому — від батька, від братів, від матері і особливо часто від любої дружини,— він відчув болісну тугу за рідним гніздом.

Про це своє сокровенне бажання він розповів сьогодні Фідлеру, котрий став для нього тут найближчим, дорогим другом, єдиною опорою юної душі, яка ще не втратила надії на одужання.

Фідлер відповів не зразу. Він замислено перевів погляд з обличчя хворого на вікно, за яким повільно падав рідкий сніг, бовваніли оголені морозом дерева. Важкі, темні хмари суцільною пеленою вкрили небо. Похмурий день навівав на Фідлера сумні думки. Важко було подати хворому надію, не було чим його розрадити. У розумних карих очах лікаря легко було прочитати збентеження, і він, дивлячись убік, намагаючись надати своєму голосові впевненості, сказав:

— Навесні, Абдрахман, ви, звичайно, поїдете додому. Ось потеплішає, і вирушите в дорогу… Доберетеся потихеньку до рідних місць.

Правдивий характер Фідлера не дозволяв йому вдаватися до брехні у розмовах з Магашем. Бачив печальне обличчя жигіта, бачив його сльози, пекучі, як отрута. А втім, говорив йому завжди тільки правду:

— Не можу нічим втішити вас, дорогий. Здоров’я Абдрахмана мене не радує. Що вдієш, туберкульоз — хвороба поки що невиліковна!

Не сказав він нічого втішного і після сьогоднішніх відвідин. Коли Магаш, посадовивши лікаря в сани, повернувся до кімнати, він побачив, що брат читає принесеного вранці листа. Але це тільки здавалось. Абіш не читав. Він лежав зажурений, приклавши до зблідлих сухих губ, ніби цілуючи, листа від Магіш…

Зачувши братову ходу, Абіш звів тонкі, довгі брови.

— Глянь,— тихо промовив він, показавши очима на листа.— Магіш вклала в конверт два чисті аркушики паперу — жовтий і червоний. Вона пише, що пожовкла з туги і горя… А наша донечка Рахіля вже почала ходити, вона квітне, наче червоний тюльпан… Жовтий аркушик — це моя Магіш, а червоний — моя Рахіля…

Брови у Абіша ворухнулися, ніздрі затремтіли, на очі набігли сльози, він обернувся обличчям до стіни.

Щоб розвіяти похмурий настрій хворого, Магаш нагадав йому про новий лист від Дармена і Какитая. Але Абіш ніби й не чув його. Він просунув під подушку схудлу, тонку руку і витягнув уже не раз читані батькові листи. Знову перечитавши вірші Абая, Абіш сказав братові:

— Мабуть, батько дуже занепокоєний. Він став віруючим… Ти помітив, Магаш, у цих своїх віршах батько звертається з проханням до всевишнього. Коли у людини вичерпуються сили і вона втрачає надію, їй тільки й лишається, що молитися та благати.

Абіш замовк, а потім попросив Магаша принести кумис. Двічі ковтнувши, він поставив піалу і задумливо провадив далі:

— Найбільше мене мучить думка, що батькові не пощастило здійснити свою мрію. Навчав мене… виховував… дивився на мене, радіючи і сподіваючись, думав, що я досягну багато чого… Скільки разів він казав мені: «Повернешся з великими знаннями, станеш служити своєму народові, і тоді я буду найщасливішим батьком на землі…» Як подумаю про це, гіркота отруює мене, не дав мені спокою…

Великі рясні сльози потекли його схудлими, запалими щоками. Магаш мовчав, затуливши обличчя хусткою.

Алма-тинська зима закінчувалася. Хворий зовсім підупав на силах, він уже неспроможний був підвестися з ліжка, не міг відповідати на листи — Магаш писав за нього. Витягнувшись, лежав він нерухомо на спині, замислено дивлячись поперед себе. Тіло його так схудло, що було майже непримітне під ковдрою.

Сьогодні день випав особливо ясний. Синювато-блакитне небо, освітлене щедрим сонцем, сяяло прозорою чистотою. На ще голих гілках тополь каркало гайвороння, наче провіщаючи наближення весни. На вулицях гралася багатоголоса дітвора, йшли численні перехожі, проносилися санки, подзвонюючи мідними дзвіночками. Чубки, гриви і хвости коней були оздоблені червоними і зеленими стьожками, а сидіння санок — яскраво-барвистими килимами. Ось кілька санок з веселими сідоками промчало повз будинок Абсамата…

Місто шумно готується до великого свята, а в будинку Абсамата панує тиша. Магаш сидить за столом і зосереджено, наче в самозабутті, пише. Абіш мовчки дивиться на нього. Ну звичайно ж, Магаш пише вірші. Абіш простягає до нього руку і тихо, але владно каже:

— Закінчив вірші? Дай сюди!..

Магаш не знав, що йому робити. Чи можна показати ці вірші хворому? Чи не буде це жорстоко? А не дати — ще гірше…

Абіш відчув вагання брата.

— Не турбуйся, знаю, ти написав правду… Дай же!

Магаш подав йому дрібно списаний аркуш паперу.

— Подивимося, що написав початкуючий поет,— жартівливо, щоб заспокоїти брата, сказав Абіш.— Побачимо, як розцінює моє становище дорогий Магатай.

Магаш підійшов до братового ліжка і сів поруч: затиснувши в тремтячій руці аркуш паперу, Абіш почав читати:

Із хворим сиджу без слова

І думаю думи сумні.

Він кашляє — знову і знову,

Він дихає важко всі дні.

І в серці моєму лунають

Кашлю глухі жалі,

Коли на