Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

— Перш ніж піти на пошту, я спитав у Кумаша. А листи туди вже прибули!

Абай розірвав обидва конверти і глянув на дати наприкінці кожного листа.

Цей ішов двадцять діб, а цей — дванадцять! — сказав він. — Просив Магаша щотижня писати, він і писав. А пошта затрималась, листи надійшли обидва разом…

Абай надів окуляри і почав читати першого листа, руки його трохи тремтіли. Всі сиділи, затамувавши подих і не зводячи очей з його обличчя. Мабуть, вісті були сумні. Лист закінчувався віршем, у якому Магаш з притаманною йому щирістю і запальністю виливав свою душу:

Він в недузі лежав, безпросвітній, гіркій,

І в серце дивились мені

Потьмянілі у ночі безсонні, важкі,

Мукам покірні, очі сумні.

Він був, мов стеблина в степу, сухий,

Любий брат мій, сердешний мій.

І, плач затаївши, стояв я над ним,

І терзався в печалі німій.

Рівні рядки листа потьмяніли, літери наче танули, розпливалися. Абай різко скинув окуляри, обличчя його пополотніло від хвилювання, на очі набігли сльози. Він затулив обличчя долонями і завмер у скорботній мовчанці. Насилу опанувавши себе, Абай розгорнув другого листа. Цей був не такий печальний. Магаш писав: «Незабаром після нашого приїзду Абішу-ага покращало. Апетит тепер у нього непоганий, сон став спокійніший. Ми дуже зраділи, коли нам сказали, що Абіша можна взяти з лазарету і лікувати вже дома. Лікар запевнив нас, що хворий почав одужувати. Тепер Абіш разом зі мною живе в домі нашого друга і навіть далекого родича — Абсамата. У дворі в нього ми тримаємо кобилиць і лікуємо Абіша кумисом. Лікар приходить щодня. Всі надії покладаємо на аллаха!»

Цей лист трохи заспокоїв Абая, зажевріла надія і в серцях Абішевих друзів. Абай попросив паперу і олівець: він вирішив одразу написати відповідь Магашу. Сіли писати листи й Какитай та Дармен.

Ніби відповідаючи на вірші, якими Магаш закінчив свого сумного листа, Абай заговорив співзвучними рядками, розкриваючи в них своє любляче, стривожене серце:

Не пишу я, а сльози ллю,

Мій дім — ти бачиш — горе б’є,

Скінчились сили, я стою

На тій межі, де смерть встає.

Про себе я лишу, аллах,

Про горе я пишу своє,

Щоб забуття знайти в рядках…

Виливши своє горе у віршах, Дбай перейшов на прозу, поки, захоплений ліричним пафосом, не повернувся знову до віршів. Тривогу заступала надія, похмурий розпач — несміливий просвіток. Абай кидався, як хворий на лихоманку, в грудях якого то палає вогонь, то холоне кров.

Розуміючи, що переживав Магаш біля ліжка хворого брата, Абай тепло звертався до молодого поета:

З болем у муках злітає

Пісня твоя вдалині.

Що ж у далекому краї

Сам ти не спиш у ці дні?

Дармен, який писав Магашу про те, що пережив цього сумного ранку, сам того не помічаючи, також заговорив віршами:

В листи вдивлявся Абай-ага

Суворо, мовчки, в огні думок.

Я бачив, як затремтіла рука,

Коли розгорнув він перший листок.

Абай дочитав до слова листа

І сльози витер скупі в очах…

До неба батьківське горе зліта,

Бо син страждає в чужих краях.

Ми в другім листі сподівання знайшли —

І серце в надії лине у вись…

Коли б ці молитви, до бога дійшли,

Коли б друзів бажання збулись!

Абай порадив своїм молодим друзям написати в Алма-Ату такі листи, які підбадьорили б Абіша, розважили його, розвіяли тяжкий настрій. Хворому, прикутому до ліжка, дорога кожна вісточка, здатна відвернути його увагу від думок про хворобу. Тоді Какитай і Дармен написали окремо самому Абішу і докладно розповіли йому про аульне життя-буття, про сімейні новини, про кумедні пригоди, які нібито сталися з ними в дорозі. Опівдні кілька листів були приготовлені до відправки на пошту.

4

Невеличке місто з одноповерховими дерев’яними будинками, що потопали в садах, вільно розкинулося коло підніжжя Великої гори. На рівній долині, що лежить між містом і горою, в тінявому плодовому саду, обгородженому високим парканом, містився військовий лазарет: два десятки довгих корпусів. Влітку тут густо зеленіє соковита трава, пишно квітнуть яскраві квіти. Обласне місто Алма-Ата цілком справедливо пишається своїм лазаретом. Років із п’ятнадцять тому головним лікарем став Лев Миколайович Фідлер. Він заново відремонтував палати, поліпшив догляд за хворими, підібрав собі діловитих, досвідчених помічників.

Викоханий гнідий кінь з круто вигнутим лискучим крупом підкотив до лазарету сани, в яких сидів Майкан. Мало не годину прочекав Майкан біля воріт, доки звідти вийшов високий опасистий чоловік, застібаючи на ходу шубу, підбиту лисячим хутром. Піднявши з легким поклоном шапку, він сів у сани. Це й був лікар Фідлер.

Гнідий, одразу відчувши, як попустили тугі віжки, викинув наперед голову і помчав швидкою інохіддю.

Лікар, хоча й поганенько, але знав по-казахськи і охоче розмовляв цією мовою. Легенько штовхнувши Майкана плечем, він сказав йому, калічачи слова:

— Мій час мало. Іноходець скорій. Пусти!

Майкан посміхнувся:

— Миттю долетимо!

Він різко натягнув віжки, і іноходець, витягнувшись усім корпусом, як вихор, помчав униз рівним, прямим шляхом до міста.

День був безвітряний, з димчасто-сірого неба повільно падав лапатий сніг, але від шаленої скачки сніг летів назустріч подорожнім, бив в обличчя і сліпив очі.

Фідлер був відомий в місті не тільки як чудовий медик, але і як дуже порядна, лагідна людина. Недарма росіяни, казахи, татари, уйгури, дунгани, кашгарці й ташкентці, що жили в Алма-Аті, вимовляли його ім’я з любов’ю і вдячністю. До Абіша він ставився по-батьківськи лагідно і турботливо.

Гнідий іноходець швидко добіг до міста, так само швидко проминув пряму, як стріла, Колпаківську вулицю, пролетів Сільською і Микільською, трохи уповільнив ходу на вулиці Гурді і Трояндовій алеї, не таких рівних, як Колпаківська, але на Старокладовищенській знову побіг нестримно. Ніби прагнучи вирватися з голобель, він мчав уперед, стріпуючи довгим чубком і заглушаючи вуличний гамір гучним тупотом копит.

Казахи, які жили в степах Сари-Арка[118], не дуже цінять інохідців, але в Джетису[119] ними дорожать більше, ніж скакунами. З двох казахів один обов’язково тримає і викохує інохідця. Гнідий іноходець дістався Магашу і Майкану випадково. Коні, на яких вони приїхали з Семипалатинська, зовсім охляли, і Магаш з Майканом випадково познайомилися з казахом Датом, і той дуже зрадів, коли дізнався, що розмовляє з родичами Абая: як і більшість джетисуйських казахів, Дат дуже поважав Абая, любив його вірші і багато їх знав напам’ять.

Почувши від Магаша, що його старший брат перебуває в лазареті, Дат запитав, чим він