Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

82

У листопаді Марійка поїхала в Івано-Франківськ. Знімаючи нове напівпальто, вона побачила Мішеньку, котрий приповз в коридор на своїх власних руках і ногах. Марійка не пам'ятала себе від щастя:

- Вав! Він вже повзає! Дивовижно!

- Уже більше тижня; як почав повзати, - говорить Світлана.

- Який він гарненький! А де Владик?

В ту мить з'явився Владислав і Марійка дала йому маленьку шоколадку "Світоч", він не вагаючись її взяв і дав Світлані, щоб вона розвила.

- Бери за папірець, - каже Світлана синові, щоб не обмазався.

Владиславчик узяв шоколадку і пішов до зали, а за ним поповз Мішенька, котрому цікаво усе, що робить його старший брат.

Яка природа дивовижна! Як можна було таке маленьке чудо створити? Він тільки повзає, а завтра вже й ходитиме, а пізніше й говорити почне. На все воля Божа!

- Владику, дай мені вкусити трохи, - просить Світлана свого синочка. - Ну, дай трохи. Не будь таким жадним.

- Він тобі не дасть, - сміється Марійка. - Що ж ти такий жадний? - питає вона у племінника. - Такий, як його тьотя.

- Точно, - згоджується Світлана.

З'ївши шоколадку, Владиславчик почав зносити всі іграшки, які тільки мав і показувати гості. Коли Мішенька якусь собі брав, то Владислав швиденько у нього забирав.

- Ану, не забирай в Міші, - свариться на нього Світлана. - Мішенька теж хоче гратися.

Тоді Владислав усі іграшки попереносив на диван до тітки і став там гратися, але Міша на цьому не зупинився і поповз теж до дивану, підвівшись на ніжки і тримаючись руками, почав усе розглядати.

- Дивись, Міша сам встав! - каже Марійка, дивуючись.

- Це ще не все, що він вміє, - говорить Свєта. - Він ще й ходити може, коли його за ручки вести.

Світлана взяла Мішеньку за ручки і він почав ніжку за ніжкою пересувати і так ходити.

- Як добре! - радіє Марійка. - Він скоро вже сам буде ходити.

Повернувши голову до Владиславчика, вона йому сказала:

- Скоро ти будеш зі своїм братиком бігати. Будете битися, ганяти по хаті...

 

Ранок. Сонячні промені голублять землю. Паде сніг і все вкриває своєю ніжністю. Сніжинка за сніжинкою лягає то на дерево, то на висохлу траву, то на стежку. І ніхто не вказує куди їй падати, кого обгортати, і кому дарити свої ласки. Вітер гуляє і розносить повсюди запах зими. Морозець несе холод, не жаліючи його нікому. Навкруги все виблискує на сонці, переливається то білими, то голубими кольорами. Дерева вкриті снігом. Здається, що це казка, це сон, ілюзія, вигадка. Але за мить відкриваються очі і це все досі ще тут, і воно ще прекрасніше, аніж було до цього. І це реальність, це білий-білий світ снігу, світ холоду, краси... це наш світ. Люби його, цінуй, людино!

 

По поверненні від сестри Марійка через кілька днів захворіла. Протягнуло її десь, от вона й тепер лежить на дивані і кашляє. Перші три дня усе тіло у неї так і ломило від болю, голова розривалася. Далі трохи ці симптоми попустили, але з'явилися інші: кашель безперервний, втома і відсутність апетиту. Коли Ольга верталася з роботи, то й щось Марійка і їла, а так цілий день нічого в рот не брала, бо не хотілося. Лікаря Бурачки не викликали, бо в них не було такої звички, та й думали, що воно скоро мине. А хвороба все не минала. Марійкі вночі душив кашель; вона тримала біля себе відро і постійно прокидалася, викашлюючи "фляги". І це цілу ніч так тривало. Десь через два тижня у Марійки сильно заболіло в лівому боці, інколи і лежати не могла, не то що й ходити. Бурачки вже думали, що в неї апендицит, хоч від нього мало боліти у правому, а не в лівому боці. Микола казав дочці, що прийдеться її в лікарню на операцію класти і їй від цього моторошно ставало і страх нею оволодівав.

Коли Ольга вернулася з роботи, то втішила дочку, кажучи, що це так може болить, бо вона сильно кашляє. І, справді, за два дні біль попустив і вона могла вже ходити, не згинаючись, а ще через два дні біль зовсім вщух. Невдовзі Марійка стала трохи більше їсти, і вже бралася до книжок, бо на носі уже й сесія приближалася, а вона через застуду три тижні в ліжку пролежала. Так схудла вона, що її важко й впізнати було. На останок у неї вуха заглохли, бо вуха теж протягло. Але через два тижні слух мав поновитися; їй вуха щозими так продувало.

Якби Бурачки лічили Марійку дорогими таблетками, сиропами, то вона б швидше одужала. А вони ж купили їй таблетки від кашлю аж на четвертий день і то дешеві. Але найбільше, що вплинуло на хворобу Марійки і розтягнуло її аж на такий довгий час - це стрес, якого ніхто з Бурачків і не помітив. Стрес трапився через один дуже серйозний випадок. Якраз перед тим, як вона захворіла, у Ольги підвело серце. Микола прийшов з роботи і сказав, що бачив Ольгу на роботі і вона йому сказала, що у неї сильно прихопило серце і її кололи там. Для Марійки це стало шоком, вона думала, що може й мамка в лікарні, але татко приховує. Їй було так боляче, що серце аж розривалося. Коли прийшла з роботи Ольга, то от що було.

- Татко казав тобі, що в мене серце схопило на роботі? - запитала Ольга.

- Угу, - промовила Марійка, миючи посуд.

- А ж цілу годину тримало, поки мені таблетку не дали, аж після цього відійшло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍