Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

81

Чи варте це життя наших зусиль, щоб потім отак відійти?

(новела)

 

Сьогодні чудовий осінній ранок із проявами зими. Дерева стоять безлисті, очікують снігу, котрий одягне їх потепліше. Крізь заслону хмар іноді проглядає цікавий погляд сонця, що лише радує око, але серце лишається холодним і самотнім у своїм домі.

Вулиці помалу стають людянішими. У суботній ранок усі дороги, що ведуть до ринків, базарчиків, - повні людей. Усі поспішають пошвидше зробити покупки і вернутися до своїх домівок, щоб нагодувати свої сім'ї.

На базарі усе тішить твоє око. Копчені ковбаси. Худі кури, такі, наче їх зроду не годували; копчена риба, морожена риба, жива риба, маленька риба, велика риба, сало, іноді із запахом... Це я перелічила лише продукти з наших друзів-тварин, і то ще не всіх. Ще там є лимони, апельсини, банани, мандарини, яблука, груші і бозна ще які фрукти. Не буду вдаватися до переліку товарів, які можна зустріти у сучасних місцях торгівлі: це надто довго і не всім цікаво, зокрема - мені.

Недалеко від ринку, що знаходиться у центрі міста, навпроти зупинки зібралася не досить велика кількість людей. На дорозі стоїть поліцейська машина, а перед нею - звичайна легкова машина; тільки її переднє лобове вікно - усе у тріщинах. Відійшовши так кроків з п'ять - лежить людина, усі її ознаки вказують на чоловічу стать; у очах уже нема присутності душі, а у тілі уже немає життя. Легенький сніг лягає людині на лице, яке уже не випромінює світлом і не віддає теплом; усе її світло і тепло зникли разом з життям.

На відстані півтори метри від тіла валяється зимова, хутряна шапка. І чого її не забрати! Авжеж, яка ж я дурна! Це для протоколу. Поки усе не вияснять, то усе так і має лишатися. А як же та людина? Яка ж я знову дурна! Вона ж уже мертва, це лише кусок м'яса, який незабаром вкриється червами, пожирачами людських тіл. Тому чоловікові уже не холодно. Йому уже ніщо не потрібно.

Ось, якісь люди у формі накривають тіло покривалом. Тіло уже мертве. Зараз його відвезуть у морг; там зроблять розтин і пересвідчаться у невинності водія машини.

"Та ж він був п'яний!" - скажуть вони.

Цим усе й сказано! Його виправдають і він житиме далі, радітиме долі, а та людина - більше ні.

Може він мав сім'ю, може десь є його дружина, його діти, що іще не знають, що на них чекає біда, що у них сталося горе, що їх покинув той, кого любили, що нікому буде збагачувати їх серця радістю. Їм ще не відомо, що їх рідний батько, чоловік лежить тут, посеред дороги у товаристві незнайомих людей, що лише виконують свою щоденну роботу. Вони дізнаються лише пізніше, що дорога їх серцям людина була у морзі, що її там роздягали, розглядали, як якусь річ, у котрої можна не питати дозволу, яку, можна щипати, торкатися, різати, усе, що забажається.

Моє серце сповнюється печаллю, болем, коли я про це пишу. Мені не так боляче, як болітиме рідним цього чоловіка, я не відчуваю такого різкого, нестерпного болю, що відчуватимуть вони. І цей біль не зникне, лише притупиться з часом. Я уявляю собі, що я робила б, як би на місці цього чоловіка був мій батько. Напевне, я б замкнулася в собі і не повірила, що його уже більше не побачу, що він більше не ступить на поріг нашого дому і не скаже: "Чи всі вже дома". Мені нестерпно думати, що він міг би тут лежати, на очах цікавих людей, пригноблений ними і тим, хто позбавив його права на життя.

Мені нестерпна думка, що його потім відвезли б до моргу і порпалися б не лише у його речах, а й у його тілі. Жахливо! Мерзотно!

Щоб уявити біль чужих тобі людей, потрібно поставити себе на їх місце, - що й я зробила.

Через кілька днів мені стало відомо, що водій, котрий збив того чоловіка, був директором ресторану "Веселка", що знаходиться у напрямку до міського парку. Це уже втретє через водіння у нетверезому стані він убив людину. І ні першого і ні другого разу його не тільки не притягли до суду, а й не посадили до в'язниці. Так буде і цього разу. Він знову лишиться непокараним, і можливо незабаром знов хтось попаде під його колеса. Гроші вирішують все! А де ж правда? А де ж справедливість! Шукай вітер в полі!

 

Коли усе це скінчиться? Коли припиниться насильство, зло? Коли припиняться страждання отаких людей? Лише тоді, коли зникне світ, коли він припинить своє існування.

Я починаю ненавидіти свою писанину, коли думаю, що без отаких-от нещасть, я б її не написала. Мені страшно знати, що я, напевне, з часом стану байдужою до людських страждань. Страждаючи раз від чогось - я стаю сильніша до такого болю: у мене виробляється імунітет. Я стаю такою ж байдужою, як і ті люди, що працюють із мертвими людьми у морзі. Їм було страшно у перший раз, вони жаліли тих мертвих людей лише у перший раз, а тепер у них – імунітет. Вони збайдужіли до усього.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍