Єва Басіста - Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста

Глава 5.2

Вирячую на нього очі. Звідки він знає моє ім'я та те, що я накивала п'ятками з дому батька?

Тіло напружується та одночасно застигає. Думаю, що робити, але цьому заважає його наступна репліка:

- Навіть не удавай, що ти не Маргарита Берестова. Я добре знаю, хто ти. Тебе важко переплутати з іншими.

Притискає до невидимої стіни та щодуху тисне словами. І пощастило ж мені натрапити на людей батька! Чорт! Не варто було зупиняти цю бісову автівку. Треба було чимчикувати лісом, але я перестала відчувати небезпеку та через необережність потрапила в капкан. І як тепер мені вибратися? Що таке йому сказати, аби відпустив?

- Якщо навіть Маргарита Берестова, то що? - витискаю зі себе.

- Негарно тікати від батька, - відповідає. - Він переймається.

- Та плювати йому, - обурююся. - Хоче видати заміж за якогось підстаркуватого німця зі ставною щелепою! Я таке не бажаю! Якщо ти маєш, хоч краплю совісті, то відвези мене до подруги чи дай двісті гривень на таксі та нічого не кажи йому!

Його брови від моїх слів лізуть догори, а чоло злегка зморщується – покривається мімічними горизонтальними зморшками.

- Невже совісті не маєш? - питаюся з надією та намагаюся зробити жалісливі очі. - Завезеш до того тирана?

Мовчанка. І чого він німує, мов язика заклинило? Чи такий вірний пес мого батька?

- Не такий я старий, аби носити штучну щелепу, а також не німець, - виливає на мене це речення, яке… Я шокована, розгублена, злякана та… Це він? Переді мною сидить отой Герман? Не вірю! Ні, ні, ні… Як це могло статися?

Так тікала, що аж потрапила у його сітки! Ні! Через скутість м'язів сіпаюся, тягнуся рукою, щоб відчинити дверцята та вибігти з авто, але вони заблоковані. Не відчиняються! Я у пастці цього павука!

- Відчини! - кричу до нього.

- Заспокойся - від тебе дуже багато шуму. Голова починає боліти.

- Відпусти мене! Збоченець! - продовжую вереск, а він спокійний, що лякає.

- А чому це я збоченець? - запитує з подивом. - Я ж руки не простягаю до тебе та не чіпаю там де не можна, а тим паче не роблю щось таке відверте, що могло б викликати у тебе збентеження чи сором.

Наводить стальні аргументи. Але плювати. Я хочу втекти!

- Чому мовчиш? - цікавиться. - Нема, що сказати?

- Невже ти отой Герман? - шморгаю носом та намагаюся віддалитися від нього. Втискуюся у дверцята автівки.

- Так. Я Герман Ярошевський, - називає своє ім'я. - Сьогодні мав зустрітися з тобою в будинку твого батька, але здибав на темній дорозі в жалюгідному стані. Як кажуть - від долі не втекти, - поглинає очима.

- До бісової дочки ту долю дурну! Відпусти мене!

Він відвертається та дивиться прямо. Бачу, що його обличчям ковзає невдоволення. Знову заводить двигун, та авто котиться вперед.

- Куди ти мене везеш? - хничу. - До батька?

- Ні.

- А куди?

- До мене додому.

- Я не хочу ставати твоєю дружиною! Ти чуєш? - психую та штовхаю його в плече, а він різко зупиняє авто, що аж подаюся вперед, а далі до вух залітає його голос, але цього разу він гучний та злий:

- Ти можеш заспокоїтися! Тобі зараз краще не з'являтися на очі Михайлу, бо він за цей нерозумний вибрик шкіру з тебе спустить! І взагалі тобі дуже пощастило, що ти потрапила до мене, а не до його людей, які вже прочісують кожний сантиметр того лісу, аби знайти тебе!

Від страху заплющую очі та стримуюся, щоб тільки не заплакати. Але сльози не питаються мого дозволу. Живуть своїм життям  - вже течуть водоспадом та падають на мої джинси. Відчуваю, як ті мокріють.

- А ось плакати не треба, - змінюється його тон голосу та стає спокійним. - Ти собі цим не допоможеш. І загалі перед тим, як щось робити, то треба думати.

Я вже задихаюся від сліз, а Герман продовжує:

- Ось через тебе без роботи залишилися охоронці. Він їх звільнив та навіть сказав, що зарплату не виплатить. А у них є сім'ї, які треба годувати. Також хатній робітниці добряче дісталося. Маргарито, ти не уявляєш який концерт розгорнувся у твого батька вдома.

Він це каже, а я уявляю крик тата. За ці пів дня я дізналася, яка він насправді людина - жахлива! Як мама могла його покохати?

- І що мені скажеш?

- Я не річ, щоб отак віддавати іншим людям, - обертаюся до нього. - Відпусти мене… Навіщо я тобі?

- Йди, - дивує та  тисне на кнопку для розблокування дверцят. - Але така собі перспектива. Тебе все одно зловлять, ти отримаєш злісну лекцію від свого темпераментного батька, а там знову опинися біля мене. А навіщо таке робити? Хочеш тільки більше плакати та тинятися в холодну ніч в такому стані? Якщо так… То це ти збоченка.

- А я піду! - з викликом кажу йому, швиденько відмикаю пасок безпеки та виходжу з його автівки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍