Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

не називають». Чоловіки не скаржаться на фінансову залежність, залишаючись неплатоспроможними, у той час як їхні жінки тікають від них з їхніми молодшими секретарями. Чоловіків ніколи не розцінювали як слабшу стать, менш вправну в розумі та красі. Чоловікам не доводилося боротися за рівну оплату однакової за складністю роботи. І вони досі мають більше контролю над важелями влади та впливу в американському суспільстві, ніж жінки.

Напівправда 2: дітям потрібна мама

Я витрачаю чимало часу на подорожі поїздами з Вашингтона до Нью-Джерсі через Нью-Йорк. Один із місцевих таксистів, якого я називатиму Стів, знає безліч історій і бувальщин. Він трохи старший за мене, має трьох дорослих дітей і кількох онуків. Відданий своїй дружині та спогадам про матір, він має чітке уявлення, що краще або гірше вдається чоловікам, а що — жінкам. І він щоразу каже мені з природженою впевненістю, яка базується на переконанні та життєвому досвіді: «Дітям потрібна мама».

Стів має на увазі, що мама дає своїм дітям щось особливе, щось, без чого вони не можуть жити і на що не здатний тато. Він вважає, що материнство відрізняється від батьківства і що діти не можуть повноцінно розвиватися без материнської турботи. Це має сприйматися як комплімент для матерів, бо вони дарують особливу і незамінну любов. Це звучить як приклад природного стану речей, мантра, якою завершують всі дискусії про рівноправне батьківство.

Звісно, дітям потрібна мама. І тато. А також бабусі-дідусі, рідні й двоюрідні брати-сестри, тітки, дядьки та близькі друзі сім’ї, які будуть стежити за ними на фейсбуці та піклуватися про них у ті періоди, коли порада батьків чи просто розмова з ними раптом стають нестерпними. «Дітям потрібні мами» — це правда. Проте «Дітям мами потрібні більше, ніж інші люблячі дорослі в їхньому житті» — неправда.

Період, коли діти справді не можуть обійтися без своїх біологічних мам — це вагітність. Навіть сурогатні та усиновлені діти потребують когось, хто їх виносить. Зокрема у Сполучених Штатах ми не вважаємо, що цього достатньо. Разом з Ліберією та Папуа Новою Гвінеєю{50} ми одна з декількох країн, яка не забезпечує батьків оплаченою декретною відпусткою. Неоплачена відпустка надається{51} лише жінкам, які працюють на компанії{52} чисельністю п’ятдесят або й більше працівників, крім того, вони мають пропрацювати там понад один рік.

Навіть якщо роботодавець вас розуміє і пропонує необхідну відпустку, все одно вагітність зажене вас та вашу кар’єру в глухий кут. Пригадую, коли я викладала в Гарвардській школі права, одна з моїх молодших колег оголосила, що планує узяти двотижневу декретну відпустку, як це колись зробила Маріса Майєр, коли обіймала посаду виконавчого директора Yahoo!, будучи на сьомому місяці вагітності. Тоді я подумала: «Сподіваюся, що все пройде доб­ре, але ж це твоя перша вагітність!». А як стосовно незапланованого кесаревого розтину, який трапився зі мною й першим сином? Або інші труднощі? Мій досвід з другим сином, який народився на три тижні раніше, засвідчив, що навіть у разі найкращого медичного обслуговування можуть трапитися проблеми, з якими можна злягти на місяць. Фактично кожна мати, яку я знаю, має подібну історію про неочікуваний розвиток подій за вагітності.

Усе це свідчить про те, що під час вагітності, народжування, вигодовування груддю нічого з того, що робить жінка, чоловік (а також чимало батьків, які годують своїх дітей з пляшечки) зробити краще не може. Проте стереотипи та культурні очікування стосовно матерів абсолютно непорівнянні з очікуваннями щодо батьків, навіть якщо ми намагаємося кинути їм виклик. Ніхто не написав книжки «Бойовий гімн батька-тигра». Ніхто не видав «Ідеального безумства: батьківства в епоху неспокою», де йшлося би про нереальні очікування, які несподівано падають на батьків. Ніхто не винайшов теорію достатньо хорошого батьківства, говорячи татам, що їм не обов’язково потрібно бути ідеальними батьками, аби виховати чудових дітей.

В оскароносному фільмі «Крамер проти Крамера» якраз порушується ця проблема. Стрічка починається сценою з Меріл Стріп — вродливою молодою матусею, яка сидить біля ліжка свого шестирічного сина Біллі. Вона готується до того, щоб залишити його та розлучитися з його батьком, якого грає Дастін Гофман. Герой Гофмана, успішний рекламник, настільки занурений у свою роботу, що навіть не знає, у якому класі навчається його син. Проте з часом, ставши самотнім, Гофман учиться бути активним батьком і витрачати менше часу на напружену роботу. Коли він змінюється, героїня Стріп повертається, після чого відбувається неприємна битва за опікунство над Біллі, яку вона виграє. Навіть після того як вона повністю відмовилася від нього, суддя вірить, що дитину краще виховає мати. (Зрештою Стріп повертає сина батькові, усвідомлюючи, що йому буде краще з Гофманом).

«Крамер проти Крамера» вийшов у світ у 1979 році, понад 35 років тому. Але, на диво, у світлі десятків мільйонів розлучень і суттєвих змін у законах опіки з того часу, ми досі боремося з глибоким переконанням, що материнська любов та піклування — це щось краще та важливіше за те, що дає дитині батько, навіть коли батько має час та енергію, яких не має мама.

Якщо мами мають першочергове значення, то що ми тоді можемо сказати батькам-геям? Попри те що значна кількість досліджень нині засвідчила, що діти, виховані батьками-геями{53}, так само добре пристосовуються до життя, як і діти, яких виховували гетеро­сексуальні батьки, наша культура все одно не може прийняти цієї істини. Френк Лайтвоей, тато-гей{54}, написав зворушливе есе для New York Times про досвід виховання доньки й сина разом зі своїм партнером. Діти Френка були усиновлені, проте їхня біологічна мати далі залишається частиною їхніх життів та частиною історії народження. Навіть коли Лайтвоей забирає чи привозить дітей до школи, люди все одно дивляться на нього косо. «Кожен крок, який ми робимо як сім’я, супроводжується запитанням незнайомця стосовно матері дітей: діти без матері — це щось немислиме», — пише Лайтвоей.

Усе, чого потребують діти, — це любов, стабільність, заохочення, турбота, виховання та послідовність. Усі ці речі можуть походити від безлічі осіб, які здатні піклуватися. Ключ до всього — стабільність, і не має значення, хто її забезпечує. Дослідження штату Огайо{55} засвідчили, що дитина, у якої є тільки один з батьків (від початку її народження), згідно з результатами тестів, живе так само добре, як і діти, виховані у повній сім’ї. З іншого боку, звіт Фундації Енні І. Кесі за 2013 рік{56}