Публій Овідій Назон - Метаморфози

Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля —

Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю.

/720/ Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло

Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина.

Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах

Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними.

Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську

Грізну Ерінію{63}; та — нещасливій у душу впадає,

Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди

Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить.

Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле.

Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна

/730/ Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию —

Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя,

Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно,

Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає.

Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками, —

«Годі карати її, — переконує, — можеш віднині

Бути спокійною: вже через неї повік не вподію

Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські.

Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо

Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла;

/740/ Роги зникають; людським, усе меншим, робиться око,

Вужчають губи, кругліє плече, з'являються руки.

Далі й копито, на п’ять розпадаючись нігтів, зникає.

Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість.

Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа,

Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно,

Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло.

Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду{64}.

Вірять, що в неї, коли прийняла від Юпітера сім'я,

Син народився — Епаф, і народ по містах його батька

/750/ З ним водночас шанував. Йому хистом був рівний і віком

Сонця син{65} Фаетон. Перервавши якось на півслові

Горду хвальбу його: Феба, мов, син я, й тобі вже нізащо

Не поступлюсь — спалахнув Інахід: «Своїй матері сліпо

Вірячи, ти запишавсь, мовби дійсно він був твоїм батьком».

Вдарила кров Фаетону в лице, але, стлумивши гнів свій,

Він про наругу Епафа над ним сповіщає Клімену.

«Вразило, певно, тебе, моя мамо, — їй каже, — що я ось,

Вільний, сміливий, змовчав! Це ганебно, що він мені в вічі

Міг те сказати, а я — не міг йому відсічі дати.

/760/ Тож, коли справді твій син із небесного кореня визрів, —

Дай тому доказ якийсь, порідни мене з батьківським небом!»

Мовивши, ніжно їй шию обняв і життям заклинає —

Власним своїм і Мероповим, шлюбною радістю сестер{66}, —

Молить, щоб ясно засвідчила те, хто отець його справжній.

Годі судити нам, що розтривожило душу Клімени, —

Сина благання палкі, чи той наклеп, — та, знявши до неба

Руки обидві, звертаючи зір до блискучого сонця:

«Сяйвом світила цього, промінням славного, сину,

Я присягаюся, — каже, — тобі — воно ж бачить нас, чує —

/770/ Ось він, твій батько, поглянь! Це ж бо той, хто піклується світом, —

Сонячний Феб, і якщо це не так — хай сьогодні ж од мене

Гнівно відвернеться він, хай востаннє зрять мої очі!

Втім, до хоромів отецьких дійти вже не так тобі важко:

Йтимеш на схід — наші землі стикаються там з його домом.

Тож, як охота, — рушай і про все в нього сам порозпитуй».

Тут же схопивсь Фаетон, коли з уст материнських напутнє

Слово почув, і душею вже там він, у чистім етері.

Вже й ефіопів своїх він минув, і навиклих до спеки

Індів, а далі — вже й батьковий схід озирає сміливець.

Книга друга

Сонця палац{67} осяйний, на колони високі опертий,

Золотом щирим яснів і мінивсь полум’яним піропом{68}.

Верх його так і сліпив білиною слонової кості;

Двері двійчасті важкі променилися сріблом яскраво.

Все ж і те срібло затьмарював хист: на дверях Мульцібер{69}

Вирізьбив моря гладінь, що довкіл оперізує землі,

Світ круговий, а над ним — неозорого неба склепіння.

В хвилі пливкій — лазурові боги: там Трітон голосистий.

Там і постійно мінливий Протей{70}, Егеон там, сторукий

/10/ Велет, що стискує спини китів непомірно широкі.

Далі — Доріда{71} в гурті своїх дочок: ті в морі гуляють,

Ці — на пісок прилягли й зеленаве сушать волосся,

Декого — риби везуть; обличчя ж у них, хоч і різні,

Все-таки чимось близькі, як у дочок звичайно буває.

На суходолі ж — і люди, й міста, і ліси, а в них — звірі,

Й ріки ще, й німфи стрункі та сільські божества розмаїті.

Зверху ж митець зобразив широчінь яснозорого неба.

В ньому — сузір'я: праворуч їх шість і стільки ж — ліворуч.

Щойно по стежці крутій він піднявсь туди, парость Клімени,

/20/ Щойно ввійшов у палац (та чи батьківський — сумнів ще має),

Вже до отця він спішить, та в лице йому глянути зблизька

Все ж не посмів, оддалік зупинившись: інакше від сяйва,

Певно б, одразу осліп. На престолі в мигтінні смарагдів

Феб яснозорий сидів, багряницею плечі окривши.

Дні, Місяці, і Роки, і Століття обабіч престолу,