Публій Овідій Назон - Метаморфози

class="v">Як, отже, б він не стояв, — не спускатиме погляду з Іо:

Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить.

/630/ Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій,

Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну.

Живиться листям вона й на гірких випасається травах.

Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає,

Де, бува, й травки немає, а п’є — з каламутних потоків.

Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки,

Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути.

Іноді тугу свою намагається вилити в слові —

Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться.

Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег, —

/640/ Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ,

Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба.

Не впізнають її сестри-наяди{55}, та й Інах не знає,

Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком,

Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив.

Раз було жмуток травиці їй Інах подав посивілий,

Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні,

Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати,

Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку.

Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою,

/650/ Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши.

«Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій

Шиї телички-дочки, що й собі наче стиха стогнала.

«Горе! — повторює знов. — Чи це ти, моя доню, за ким я

Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі,

Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти,

Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе

Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова.

Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав,

Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось),

/660/ Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком.

Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею:

Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами —

В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною».

Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває

З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя

Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі

Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.

Жаль, проте, стало дивитись на долю сумну Фороніди{56}

Владарю вишніх, і кличе він сина, що світла Плеяда{57}

/670/ В горах йому народила, й наказує Аргуса вбити.

От він, не гаючись, крила до ніг підв’язав і в могутню

Руку снотворний взяв прут, а волосся окрив капелюхом.

Так спорядившись, Юпітера син із високого неба

Сплигнув на землю. А ставши там, він капелюха відкинув,

Крила відклав, лиш не випустив прута з міцної правиці:

Гонить ним кіз, що дорогою викрав. Іде манівцями

Ще й на сопілці з тростин очеретяних пісеньку грає.

Голос почувши новий, захопився ним сторож Юнони.

«Сядь, — каже, — хто б ти не був, на камені тім побіч мене.

/680/ Кращого місця тобі не знайти, бо й отара тут має

Вдосталь трави, та й пастух як-не-як прилягти може в тіні».

Сівши, Атлантів онук за розмовою, як тільки може,

Млявий розтягує день, і на стеблах, що скріплені воском,

Лагідно граючи, пробує Аргусу вічі склепити.

Той із солодким змагається сном, і хоча вже немало

В нього зімкнулось очей, не одна ще їх пара, одначе,

Дивиться пильно довкіл. Про сопілку він хоче дізнатись —

Як появилась вона: донедавна ж її не було ще.

Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських

/690/ Славою всіх перейшла з-поміж гамадріад нонакрінських{58}

Діва-наяда одна, її німфи Сірінгою звали.

Часто вона жартома від зухвалих сатирів тікала

Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних

Нивах живуть. Ортігійській богині{59} Сірінга складала

Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані,

Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони,

Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога.

Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась

Німфа з Лікея; тут Пан{60}, що в колючім вінку був із сосни,

/700/ Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати,

Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа

Мчала наосліп, аж поки Ладон{61}, очеретом порослий,

Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю.

Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили,

Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину

Він очерет під рукою відчув, а не тіло дівоче.

Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши,

Тонко заграв-забринів, мовби хтось потихеньку заплакав.

Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом, —

/710/ «Ось що, — втішився бог, — поріднить нас навіки з тобою».

Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні

Стебла ім’я зберігають тієї наяди — Сірінга.

Все це хотів розказати Кілленій{62}, та в Аргуса, бачить,

Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту.

Бог на пів слові затих і, свій прут чародійний піднявши,

Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув.

Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить