Юлія Бонд - Більше не повертайся, Юлія Бонд

Давши собі трохи часу заспокоїтись і зібратися з силами морально, звертаюсь до Стельмаха. Ні, я не стану поводитись як справжнісінька боягузка і скажу про все прямо, дивлячись очі в очі. Після всього, що зробив для мене Лев, на таке до себе ставлення з мого боку він не заслуговує.

Зігнувши брову дугою, Лев томиться в очікуванні, але все ж таки мене не квапить. І я вдячна чоловікові за його спокій, за вміння чекати. Лише через роки я змогла по-справжньому оцінити в ньому ці якості, адже сімейне життя, де постійні італійські пристрасті, швидко втомлює – це мені добре відомо від близьких подруг і рідної сестри. У нас із Левом маленька тиха гавань, часом мені навіть здається, ми й скандалити навіть не вміємо, але не про те зараз мені хочеться думати. Я подумки змушую себе проговорити всі слова, які будуть правильними в ситуації, що склалася.

– Пам'ятаєш, що ти мені обіцяв вісім років тому, коли запропонував одружитися з тобою? – Вимовляю рівно, хоча говорити на цю тему ой як непросто.

– Пам'ятаю майже дослівно.

– Я погодилася вийти за тебе, бо була у розпачі. Не знала, що робити зі своїм життям та з життям Соні, яку тоді носила під серцем.

– Це я також пам'ятаю. До чого ця розмова, Асю? – поплескавши по ліжку долонею, Лев кличе підійти до нього і сісти поруч, а я не можу – не розумію чому, але зараз хочу перебувати на безпечній від нього відстані. – У тебе щось сталося?

Киваю. На мить прикриваю очі, згадуючи вираз обличчя Матвія, коли він сказав: “Ти народила від мене дочку, але дала їй прізвище мого друга. Хто ти після цього, Асю?” Справді, хто я після цього? Боягузлива дурепа або ж справжнісінька сука?

Багато років мені не дають спокою думки, що я припустилася помилки. Якби не погодилася вийти заміж за Стельмаха, а народила Соню у статусі матері-одиначки, все було б краще чи гірше? Не знаю, як було б, але точно інакше. А я… я просто опинилася у скрутній ситуації. До такого мене життя не готувало. Понад вісім років тому, коли я дізналася, що Матвій загинув, усередині мене все обірвалося. Я любила цього чоловіка таким безрозсудним коханням, що не змогла прийняти його смерть і навіть думала лізти в зашморг. Лев врятував, опинившись поряд у скрутну хвилину, підставив своє сильне плече.

Я не знала, що робити далі, як жити, а Стельмах заміж покликав. Запропонував стати батьком моєї дівчинки, дати їй своє прізвище. Я б могла тоді відмовитися, але не відмовилася. Чомусь саме тоді мені дуже хотілося сховатися за спиною Стельмаха, адже він був такий добрий до мене. Приймавши пропозицію одружитися, я не знала, що в закритій труні була похована інша людина, не Матвій. А Матвій насправді тим часом перебував у полоні.

Справді, я могла б прийти до матері Матвія ще до того, як вийшла заміж за Стельмаха, і про все їй розповісти. Але не розповіла. І навіть потім, коли дізналася, що Матвій живий, я знову промовчала. Мовчала, як боягузлива дурепа, але минуле не виправити і я не знаю, як вчинила б зараз, якби знову опинилася в тій ситуації. Адже як показало життя, зі Стельмахом у нас вийшла справжня сім'я, де є взаємна повага та розуміння один одного, а кохання?.. Та кому воно потрібне, якщо від нього тільки шрами на серці залишаються?

Згадуючи минуле, відчуваю, як у серці все озивається. Навіщо тоді Лев так вчинив? Не знаю, ніколи раніше я його про це не питала, просто взяла як даність наш з ним шлюб, а трохи згодом, коли на серці трохи відболіло, у мене з'явилися до чоловіка перші почуття.

– Матвій у місто повернувся. Прийшов до мене на роботу і почав вимагати, щоб я йому сказала: хто біологічний батько Соні, – видаю швидко, а непрохані сльози по щоках котяться. – Мені страшно, Леве. Я ніколи не думала, що таке станеться. Він стільки років не повертався, а тепер…

Домовити не виходить. Крижані щупальця страху заповзають під шкіру, а шию здавлює невидимим обручем. У голові багато думок, усі вони вихором кружляють. Але озвучити їх зараз я не в змозі. Цей випадок, коли навіть подумати страшно не те щоб про це говорити.

Почувши, як скрипнуло лікарняне ліжко, я поспішаю розмазати по щоках доріжки від гірких сліз. А Лев підходить до мене впритул, в обійми рідні згрібає. Його рука гладить мене по спині між лопатками, залишаючи за собою табун мурашок.

Боже, як мені страшно думати про майбутнє! Як я боюся, що Матвій може все зруйнувати. У Соні чудова родина, де тато та мама люблять її. І раптом у її житті з'явиться ще один тато? Як це сприйме дівчинка, хіба це не розіб'є їй серце?

– Я поруч. Завжди буду поряд, як і обіцяв. В образу тебе й дочка нікому не дам. Не бійся, люба, – заспокоює чоловік, вселяючи в мене крихітну надію на хепі-енд.

______________

Друзі, я повернулася) Дякую, що чекали. Відновлюю написання книги, сподіваюся цього разу ніщо не завадить. З графіком у мене завжди туго, але я постараюся наздогнати втрачене.