Ніклас Натт-о-Даг - 1793

— Та трохи знаю, але здебільшого через вікна трактирів.

— Ні, цього недостатньо. Я тобі розкажу. Тут живуть усі злодії, які тільки є в окрузі. Дітей вчать красти ще з колиски, бо інакше помруть від голоду. Від народження вони починають шлях, що приведе їх куди? Правильно, до ганебного стовпа, в’язниці або шибениці. От щойно ввечері якийсь чоловік у корчмі читав у газеті: порядний житель столиці скаржиться, що на острові Стадсгольмені повії потай пропонують людям свої послуги за кілька шилінгів. Як ми реготали! Панству робити нема чого! Переходь через міст на цей бік — за пів ціни знайдеш, кого захочеш, молодих, старих, дівчат чи хлопців.

Кардель і Стуббе помалу брели вулицями навколо Фатбурену, квартал за кварталом. Білі кам’яні будинки, де розмістилися мануфактури й сім’ї їхніх власників. Ветхі дерев’яні халупи, у яких тісняться велелюдні сім’ї бідноти — по кілька поколінь, всі одне одному на голові. Ці нетрі давно мали знести — якщо пожежа, згорить усе дощенту. Не доходять руки в міста.

Бруківка побита колесами возів і важкими чоботями.

Стуббе зупиняється перед церквою Святої Марії попити води. Кардель ковтає, кривиться, а поліцай регоче:

— Вода з затоки! Солоне озеро несе свою воду в Слуссен, а пробивається і сюди. Смак відчувається, чи не так? Тут багато хто зіпсував свій пунш, бо спершу не скуштував, яка вода на смак.

Стуббен показує будинки, розказує, хто тут живе, стукає у двері та вікна й передає мешканців Карделю — питай, мовляв, що тебе цікавить. Усі слухняно відповідають. І невинуваті звикли боятися представників влади — запросто заберуть на примусову роботу або в тюрму, якщо не маєш документа від роботодавця. Усі звично відповідають за завченим з дитинства зразком: не бачив, не чув, не знаю.

Через кілька годин Кардель починає сумніватися, що тут можна почути притомну відповідь на найпростіше запитання. Стуббен знизує плечима:

— А чого ти чекав? Ходімо донизу, попоїмо трохи.

У кузні «Залізна могила» дзенькають скоби, що їх носії складають на ваги. Московитський купець на Російському дворі намагається перекричати навколишній шум своєю дивною мовою. У трактирі «Пелікан» біля Бедельсбакена їм подали пареної ріпи, оселедця, пива й по чарці сивухи. Трактир переповнений, доводиться ліктями розпихати сусідів, щоб звільнити собі дещицю місця за довгим столом. Кардель краєм вуха чує, як всі навколо скаржаться все на те саме, пошепки лають герцога Карла й барона Ройтергольма, нарікають на бідність, недоладне правління, постійно повторюють, що необхідні зміни.

— Якщо можна, Мікелю, хотів би спитати: що ви взагалі хочете знайти? Вам там у місті більше нема роботи? Я чув, що говорять про Сесіла Вінґе, і сам його бачив. Здається мені, у нього не все гаразд із головою, та й узагалі. Тіло, може, ще й пересувається, але життя в ньому вже не видно. Схожий на вийнятого з труни мерця. А я скажу тобі, що так триматися за життя — неприродно. Йому б уже скоритися своїй долі… Але ти, Карделю? Ти ж міцний парубок, з м’яса й крові, перед тобою все життя. Навіщо марнуєш час на такі дурні витребеньки?

Кардель швидко опановує себе. Звик до таких ситуацій. Лють так довго живе в ньому, що мало не кожна хвилина — суцільне тренування. Зараз він ще й п’яний, тож спокуса вмазати в кривий ніс Стуббе дуже велика, але Кардель глибоко вдихнув і перевів погляд на юрбу на площі за вікном.

— Дурні чи не дурні, дізнаємося свого часу. А інших благодійників, які мені гроші дають, щось я не бачу перед собою, можеш повірити. А ти сам щось пам’ятаєш із тієї ночі?

Генрік Стуббе надпив кілька ковтків зі свого кухля, подумав, а потім засміявся.

— Так, то була до дідька незвичайна ніч, скажу я тобі. Прокинувся рано, пішов до нічного горщика, — здається, з віком це доводиться робити дедалі частіше, — але там було вже повно. Я не хотів, щоб полилося через край, тож мусив іти надвір. Туди-сюди, поки очі звикли до темряви… Стою я, з мене ллється, аж помічаю щось дивне… Ніби будинок ближче, ніж був раніше. Я поперед себе мац-мац руками — а все господарство в мене ще звисає зовні — і щось переді мною тверде й квадратне. Вирішив піти по лампу й повернутися. Ну й от, свічу лампою — паланкін. Ноші такі зі стінками й дахом, віконця в них невеличкі, шторки. Одна жердина зламана. Якось до мене раніше ніхто в паланкінах не приїжджав, знаєш, навіть зважаючи на те, що я вже на вулиці відсвічую своїм приладдям.

Стуббен змовк на мить, щоб усміхнутися своїй дотепності.

— Та й він був порожній, поламаний і покинутий. Нікого поряд не видно. А вранці вже його не було на тому місці. Може, так і краще, бо якби діти знайшли, то живого місця не залишили б. Або який сіромаха надумав би собі там хату на зиму влаштувати. Думаю, у господаря вночі сталася неприємність, він покинув паланкін і дістався додому своїм ходом, а звідти послав слуг з інструментом, вони підлампічили й забрали ще до світання.

— А який він був на вигляд?

— Зелений з золотими деталями. Дорогий, але старий. Воно й не дивно — я вже давно не бачив, щоб хтось пересувався в паланкіні.

— А з ваших домашніх ніхто не бачив?

— Мені так подобається моя самотність, що я її не бажаю ні з ким ділити. Але мені й самому цікаво було, то я по кварталу порозпитував, чи хтось щось бачив. Думаю, якщо знайду — можна ж продати чи в заставу дати. Але, схоже, ніхто нічого не бачив.

— Якщо вже заговорили про твоє життя… Що ти робиш, крім того, що поліцейський наглядач?

— Карделю, від бренвіну залишається не тільки похмілля. Я продаю сусло! Коли женуть бренвін, від браги залишається сусло. Його можна використовувати як корм для худоби. Я забираю його у винокурнях, у людей, що вдома женуть сивуху, а потім продаю селянам. Не скажу, що якась дуже апетитна штука те сусло, але свиням, коровам і гусям подобається.

— Я сам артилерист, і за життя чув стільки вибухів, що вони не могли минути безслідно. Коли стоїш біля тридцятишестифунтової гармати й лунає постріл — це наче тобі в писок заїхали, аж шмарклі з носа вилітають. Але ти нормальна людина з бистрим розумом. Може, ти мені допоможеш зібрати думки докупи. Як можна провезти труп через усе місто, щоб ніхто його не бачив?

Стуббе нахмурився і закусив нижню губу.

— Та, мабуть, без карети не обійтися, мені так думається.

Кардель схилив набік голову,