Ніклас Натт-о-Даг - 1793

зачепило ядро, розкидали свої ж гармати. Від вибухів у трюмі почалася пожежа. Зі свого положення ми вже не могли дострелити до ворожих кораблів, тож я кинувся на палубу. А там — абсолютний хаос. Треба було знятися з якоря, тоді ще можна було розраховувати на порятунок. Аж тут вибухнув запас пороху. Кого з нас на місці не вбило, розкидало по всій палубі. Я впав на відірваний шматок палуби, а якірний ланцюг на пів його довжини протягло по моїй лівій руці. І на тому шматку дровиняки я і застряг, поки мої товариші тонули. Увечері мене підібрав шлюп, що повертався з головної битви. Руку мою перетягли мотузкою і відрізали нижче ліктя. Так і закінчилася війна для старшого каноніра Мікеля Карделя. Залишили мене в таборі в Ловісі. Потім перевезли до Стокгольма, і ось уже три роки я тут живу, у тому стані, у якому мене зараз бачиш.

Кардель грюкнув об стіл своєю дерев’яною лівою рукою.

— Ви, напевно, розумієте, що війна не мала жодного сенсу і перемога нам нічого не принесла. Одного ніколи не забуду, Вінґе. На початку літа 1790 познайомився я з молодим офіцером на ім’я Сіллен. Він мені розповів про одну незвичайну подію, що сталася відразу після нашої поразки у Фредріксгавені. Король Ґустав зі своїм штабом повертався на яхту «Амфіон». До монарха прибув якийсь капітан Віргін і доповів про невдалу спробу захопити російську верф. І ніби виправдовуючись за поразку, показав свою відірвану руку й свого помічника — тому уламком розпороло черево й нутрощі вивалилися на палубу. Король показав на помічника, тіло якого ще досі здригалось у конвульсіях, і пожартував: сказав присутнім офіцерам, що ця фігура, мовляв, нагадує ганчір’яну ляльку з його власної опери «Ґустав Ваза». І всі присутні сміялись і плескали в долоні — он який король дотепний! І за цих людей ми билися і вмирали. І яку дістали вдячність…

Вінґе задумався, допив каву. Кардель витер чоло рукавом.

— То що тепер?

— Я скажу тобі одне ім’я, Жане-Мішелю. Якщо пощастить, ми зможемо дещо довідатися. А я почаклую над тією незвичайною тканиною, у якій Карл Юган востаннє заснув. Ти знаєш, де я живу. Заходь, як матимеш, що розповісти.

9.

Поліцейський наглядач Маріїнського приходу, зустріч з яким організував Вінґе з поміччю чинів з управління, очевидно, вирішив поснідати рідким сніданком. Він ледве тримається на ногах, гикає і смердить, як підлога в генделику. Кремезний, гладкий. Ніс кривий, напевно, не раз був поламаний. Під шкірою, звиваючись п’явками, просвічують полускані червоні судини.

— Генрік Стуббе, до твоїх послуг. Можеш звати мене Стуббен.

Чоловік знову гикає і знизує плечима, ніби перепрошуючи.

— Мікель Кардель, ваш покірний слуга. Дякую, що прийняли, і вибачте за клопіт.

— Та пусте. Заходь, заходь. Розсиджуватися нема коли, але заради Бога, спершу чогось випиймо. Маріїнський і Катарінинський приходи — такі місця, що ворогові не побажаю потрапити туди тверезим.

На вулицю Святої Катаріни вони вийшли тільки через пів години. Весь цей час чоловіки провели в компанії Стуббенових пляшок з вином. Кардель сказав би, що схоже воно на мішанку дешевих вин, бридкий смак яких господар маскував різними ароматними травами. Стуббен без кінця розповідав про квартали, за якими він мав наглядати.

— Якщо лайно лопатами не викидають у Фатбурен, то воно стікає он туди в Гульфіорд. Новонароджених теж туди скидають, щоб не витрачатися на похорони. Їй-богу, Карделю, тут, у Маріїнському, може, нема чим дуже хвалитися, але дітей уміють робити. Не виходить з власною дружиною, то можна і з якоюсь іншою. Дитячі ліжечка одне на одному, одне на одному. Одружився з юною дівчинкою, наклепали десятеро дітей за десять років — і вже виносять з обійстя бабу з обвислими до землі грудьми. Мало хто спроможний дорости до таких гордих і видатних представників роду людського, як ти і я. Якщо хто доживає до двадцяти, до першої весняної лихоманки — вважай, пощастило.

Стуббен сідає на лавку, стягує капелюх, перуку і рвучко чеше голову, розсипаючи шматки лупи.

— Біда тут із цим, ганьба просто. Дівчатка тільки зіпнуться на ноги — вже їх учать, як ноги розсувати. Ходять від дверей до дверей з кошиками фруктів, але замість продавати плоди роблять усе, що можуть, аби навести порядного чоловіка на гріх. І це їх убиває, повір, лише питання часу, коли підхоплять французьку хворобу, а лікування оплатити не можуть, бо всі «зароблені» гроші витрачали на випивку, і через кілька років жоден притомний чоловік на них і не гляне. Ні, ми, хоч і не проти зірвати троянду, але маємо лою в голові — зриваємо, доки свіжа.

Стуббе змовницьки підморгнув Карделеві.

— Але ти пальт, сам усе знаєш. Глянь, там он пара твоїх колег.

Кардель глянув на силуети на пагорбі, і зразу їх упізнав. Фішер і Тюст, теж сепарат-вартові, як і він.

Бредуть вулицею, зазирають на веранди, відчиняють двері в будинки, сподіваючись застукати якусь грішницю на гарячому. У перший день своєї служби в сепарат-варті Кардель відпрацював усього кілька годин, а потім повернувся до начальника, який того ранку привітав його з початком роботи, і сказав, що більше цього не робитиме. Йому вистачило єдиного візиту до жіночої в’язниці на Лонгольмені — мало не виблював. Голодні виснажені бідолахи змушені тяжко працювати, мруть від голоду, хвороб і знущань сильніших сусідок. Кардель подумав, що гріхи, за які цих жінок засудили, навіть найтяжчі — ніщо, як порівнювати з життям, яке їх чекало за цими стінами на острові. Він так начальникові й сказав. Його спершу намагалися переконати, змусити відмовитися від своїх слів, потім начальник просто знизав плечима, плюнув під ноги й пішов.

Мабуть, у канцелярії вирішили, що простіше платити Карделеві ті мізерні шилінги, аніж сваритися з чоловіком, який його влаштував у варту. Мікель і далі отримував платню, але фактично лише носив форму, яку йому видали на службі. У кожному разі цей костюм був кращий за його власний — був і камзол, і чоботи, і ремінь. Службову нагайку, що правила пальтам за зброю, поламав і викинув у море.

Кардель потягнув Генріка Стуббе за ріг, щоб не зустрічатися з Фішером і Тюстом. П’яний поліцай без упину бубнів:

— Ну ось і біля Фатбурену, Карделю. Лайно… Ти тут скупався, якщо я правильно зрозумів. Ти був тут, коли справді сильно дме вітер? Ні? Особливо коли вітер з затоки Орставікен. Вітряки крутяться так, що аж дерев’яні частини димлять: Сомарма, Фінська, та й інші. Але коли пориви вітру налітають на Фатбурен — ніби весь непотріб і гниль піднімаються