Ніклас Натт-о-Даг - 1793

— Каретою складно. Копита коней цокають по бруківці, колеса риплять, якийсь ретивий митник зупинить на в’їзді до міста — і все, край.

— Ти думаєш про щось тихе й непомітне? Не уявляю, що це може бути…

— А що ти мені недавно розповідав про свою знахідку у дворі? І чи ти, випадково, не біля Фатбурену живеш?

— Ноші? Ти справді думаєш, що труп переносили на якихось ношах?

— Та не якихось, чоловіче! У тому паланкіні! Ти мене марно тягав через пів міста, а під твоїми дверима вночі кілька годин простояло те, на що я не міг і сподіватися! Єдине, що мене втішає — що наша прогулянка, схоже, більше замучила тебе, ніж мене. Покійника принесли сюди, за завісами, в мішку, але одна жердина в них тріснула, поки спускалися донизу, і їм треба було десь швидко сховати паланкін. Зараз, думаю, ті ноші в якійсь майстерні. Слухай, Стуббе: якщо не хочеш корком вилетіти зі своєї поліцейської служби, бігом біжи до свого будинку й допитай усіх в окрузі, від старих до немовлят. І якщо хтось бачив той паланкін і може його описати, чи бачили, хто по нього прийшов, — я маю це знати ще до того, як ліхтарі засвітять.

Дорогою назад під шум води в Стреммені Кардель схвильовано, хоч і впівголоса, розмовляв сам із собою:

— Карле Югане, схопив я тебе за комір і тепер уже не випущу. Залишилося тільки знайти зелений паланкін з золотими візерунками й новою жердиною.

Кинув погляд на дзвіницю Святої Марії, і додав:

— І зі слідами сечі…

10.

Вінґе весь день присвятив знайденій на трупі тканині. Завдання було нелегке. Кожен наступний торговець тканиною ще менше за попереднього хотів відповідати на запитання про чужий товар. Єдине, чого йому вдалося добитися, — що тканина могла належати англійському купцеві, який чи вже відплив зі Стокгольма, чи ось-ось мав відпливати. Ніхто не міг до пуття сказати, де стояло його судно. Вінґе нічого не залишалося, як шукати відомостей у митному реєстрі.

У приміщенні митниці купами лежать різноманітні товари й не змовкають крики всіма можливими мовами. Туди-сюди снують митники, за ними невідступно канцеляристи з олівцями й журналами. Торговці, судновласники й капітани торгуються за митну ставку, перевіряють вагу й звинувачують митників у шахрайстві. Ті, чиїх мов ніхто не розуміє, повторюють сказане знову, цього разу голосніше. Вінґе довелося чекати кілька годин, аж поки за кілька монет один з митників дозволив йому кинути погляд на реєстр наявних у порту суден. Посудина звалася «Софі», прибула з Саутгемптона, місце для стоянки призначено в кварталі Орфей неподалік Слоттсбакена. Вже збирається відпливати, чекає тільки ходового вітру.

Уже смеркалося, коли Вінґе вийшов з митниці й поспішив до причалу. На Корабельній набережній досі видно наслідки Святомихайлівського ярмарку — тут і там валяються кінські кізяки й сміття, ніхто нічого не прибирав. Сесіл занепокоєно подивився у бік Солоного озера — начебто не видно кораблів. Пізно вже виходити в море, та й вітер навіть вимпелів на щоглах не ворушить.

Сесіла душить кашель, у бронхах пече від швидкої ходи й вологого морського повітря. У боці коле, ніби між ребра хтось загнав цвях.

Мимоволі сповільнюється. Змушений частіше спиратися на ціпок, срібний набалдашник якого ніби навмисно нагадує, що раніше палиця була прикрасою, а не опорою.

Вінґе полегшено зітхнув, прочитавши на носі судна назву — «Софі». З правого борту до каменя на причалі тягнеться канат. «Софі» — шхуна, фок-щогла у неї вища за головну щоглу. На палубі нікого не видно. Вечірні гуляки розбрелися у трактири й пивниці, портові робітники пішли додому, моряки посунули вулицями Стадсгольмена шукати товариства і розваг.

Вінґе трапом зійшов на борт. На верхній палубі самотній чоловік зосереджено складає свинцеві гирі в залізну скриню.

— Джозеф Сетчер?

Чоловік невисокий і кремезний, у вузькому морському плащі, трикутному капелюсі й чоботях, з довгою широкою бородою. Відповів французькою.

— Моє прізвище Тетчер. Так само непридатне для торгівлі у Швеції, як і мій товар. Я так розумію, ви не говорите моєю мовою?

Вінґе вільно говорить французькою, добре німецькою, розуміє греку й легко читає латиною, але англійської не знає. Тетчер киває, анітрохи не здивований.

— Я шведської теж не знаю. Отже, французька. Ви маєте до мене якусь справу?

— Мене звати Сесіл Вінґе. Мені сказали, що ви фахівець з бавовняних тканин.

Тетчер сів на скриню і вказав Вінґе на раму палубного люка — сідайте, мовляв. Гість простягнув морякові шматок тканини.

Тетчер мовчки обмацав матерію.

— Пальці мені вже багато розповіли, але все-таки маю взяти лампу, щоб сказати більше. Але спершу я хотів би знати причину, з якої ви цим цікавитеся.

— У цю тканину було замотано тіло замордованого і втопленого чоловіка, про якого я намагаюся більше дізнатися.

Тетчер якусь мить подивився на гостя, підвівся, відійшов, повернувся з запаленою лампою. При світлі уважно роздивився тканину, шви. Вінґе весь цей час сидів поряд мовчки.

Тетчер взяв звичайну дерев’яну люльку, підкурив і знову заговорив.

— А скажіть мені, пане Вінґе, чи знаєте ви такий вислів: Homo homini lupus est?

— Плавт написав у часи Пунічних воєн. Це значить: «Людина людині — вовк».

— Вибачте звичайному мандрівному торговцю, який не мав честі здобути класичну освіту. Я ці слова прочитав у Вольтера, але з огляду на смисл — не дивно, що вираз значно давніший. А ви що думаєте про це? Ми справді одне одному вовки й чекаємо найменшої помилки ближнього, щоб напасти на нього?

— Існують закони й правила для обмеження такої схильності в тих, хто її відчуває.

Тетчер усміхнувся й випустив хмару диму.

— Закони й правила… Не працюють вони, пане Вінґе. Ось, скажімо, я — живий приклад. Ваша країна — банкрут, і якби пошта працювала краще, можливо, я про це дізнався б завчасно й уник тієї самої долі. А так… Мій товар тут нікому не потрібен, але довелося розпродати за безцінь і з величезним збитком, аби не везти додому ще більші проблеми. Додайте ще липкі пальці митників, до яких чимало монет прилипло, а ще лукавість конкурентів і борги перед кредиторами. Мені кінець, пане Вінґе. Ви бачили, що я робив, коли ви зійшли на борт?

— Так. Складали лот у скриню. Думаю, це ваша каса.

— Ви маєте припущення, навіщо мені це робити?

Вінґе кивнув і опустив очі. Цікаво, чи має смерть якийсь особливий запах, може, якусь іншу ознаку, завдяки якій він так легко й безпомильно відчуває її присутність? Це наслідки його роботи чи власного його стану?

— Збираєтеся викинути скриню за борт. Оскільки боргові папери здебільшого