Іван Семесюк - Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

разу мітингували вже не проти НАТО, а за що-небудь їстівне. На мітингу покушать не дали, ще й нагнали коп­няками під сраку які-то нечуйні новороси.

Томас Якович зітхнув і зазирнув у древній совіт­ський холодильник з красивою наліпкою «Вперед, Россия!». В холодильнику ніхуя їстівного не було, якщо не брати до уваги напівздохлу мишу і двох худеньких тарганів. Він уважно подивився на них голодними очима.

— Сталина на них нету, рептилоиды, жидожиды, развалили, ненавижу, фашисты, не кочегары мы не плотники, негры, Русь Святая, Президиум ЦК КПСС, гроздья душистые, царь, импортозамещение, пленум, валокардин, пиндосы, ненавижу, пенсия, Москва!, хохлы, уголек-то хорош, горжусь взятием, укры, по рупь двадцать сука, ы-ы-ы! — думав свою трансправославну думку Томас Якович і дивився на мишу, котра за цей час встигла здохнути від історичної справедливості.

Він ще трохи подумав, порозглядав мертву мишу, тоді прихлопнув рипучі дверцята холодильника та покульгав до кімнати з тілівізором і портре­том Дзержинського в серванті. В тілівізорі, на від­міну від холодильника, завжди всього повно. Там і пожерти дадуть, і правдою нагодують, і концерт з Газмановим покажуть. Москва, звонят колокола! — промугикав в нікуди Томас Яко­вич та опустився у запорошене крісло з трьома ніжками і стосом Радянської енциклопедії замість четвертої. Трохи посидів, докрутив у своїй пля­мистій і покоцаній голові трансправославну думку і увімкнув тілівізор. По всіх без виклю­чення каналах показували пиздатих кацапів: екс­пертів, попів, телеведучих, мусорів, Кадирова, депутатів Мосгордуми, сербів, співаків, яку-то сол­датню, комуністів, монархістів, гармоністів, тру­дарів з Хіммаша, губернаторів Алтая тощо. Всі кацапи дохуя пизділи, співали ротами, брали одне у одного інтерв’ю, танцювали ногами, висловлю­вати хижі, але справедливі думки, давали влучні оцінки, прогнозували неодмінні перемоги на всіх фронтах, погрожували гібридним миром та від­стоювали неабиякі інтереси.

— Ы-ы-ы-ы-ы! Ы-ы-ы-ы-ы! Ы-ы-ы-ы-ы! — Томас Яко­вич задоволенно ганяв по голові скорочений варі­ант трансправославної думки. — Ы-ы-ы-ы-ы!

Сьогодні через голодуху він дивився тілівізор до повного катарсису та осатаніння. Пірнав у господарчі сюжети, винирював помолоділий в новинних блоках, впадав у дитинство в совіт­ських кінофільмах, плюхався з головою в ток-шоу, знову виринав на поверхні концертів до дня мілі­ції, і так коло за колом, годину за годиною. Це був справжній укол щастя в затиснутий ненавистю мозок. Мням!!!

Але тут сталося щось несподіване. Тілівізор при­пинив трансляцію з кацапського мурашника, почав якось дивно гарчати і блимати екраном, а за хвилину в ньому щось клацнуло, гримнуло і здивований Томас Якович побачив на екрані заставку незнайомого телеканалу. «Агро Центавра Тудей» — свідчив напис в правому нижньому кутку екрана. На заставці було написано — «Канал обичної істини як вона є». В кадрі з’явився який-то бичара у вишиванці з бейджиком «Гриша» на гру­дях. Томас Якович заціпенів від люті та ненави­сті: «Хахол! Укр! Бандера! А-а-а-а-а!!! Ы-ы-ы-ы!»

— Закрий свою совітську дірку і слухай сюди, што­паний ти хуй, — спокійно сказав Гриша і одразу перейшов на офіційний тон кучмівського держслужбовця: — Ви, Томасе Яковичу, стали учасни­ком жидосаксонської міжгалактичної програми Evolution or Death. Вітаємо вас, Томасе Яковичу, і бажаємо здійснити правильний вибір! Врубайте струмінь, пацани! — гукнув Гриша, і в мозок Томаса Яковича прямо з тілівізора Ніагарою пова­лила нова, досі небачена ним реальність. Він закляк від безсилої злоби і паралізовано пірнув у страшну трансляцію обичної істини як вона є.

* * *

— Доброго дня! Ви дивитеся «Агро Центавра Тудей», і цю годину з вами проведу я, Адольф Петлюрович Обама! Отже, дивімося сюжет з Луганської області, що надіслали нам наші кореспонденти Гриша і Гриша.

Україна, Луганщина. Скромні залишки пролетар­ського райцентру Краснокомуняцьк лиховісно димляться після ударів американських нейтрин­них бомб по місцевому гастроному ім. Фрунзе. На центральній площі ім. Леніна, перед руїнами колишньої Райради здіймаються в синє небо акуратно наскирдовані купи ім. Яроша. Вони складаються з фрагментів московитської десантури, пітерської резидентури, сепаратистського активу, пенсіонерів-сталіністів, уральських довбойобів, місцевих уркаганів, московських телеопе­раторів та ніжегородських журналістів. Подекуди ці купи займаються полум’ям і смачно пахнуть, а кругом них пораються відгодовані правосєки з каністрами авіаційної керасини і довгими вилами. Високо над скирдами пролітають тисячі жидосаксонських бомбардувальників та вини­щувачів і зникають за небокраєм, що спалахує нищівними вибухами.

Через центральну площу в бік колишнього московитського кордону суне довжелецька колона тяж­кої броньованої техніки: десять тисяч «абрамсів», п’ять тисяч новітніх українських танків «Ярема Вишневецький», безліч різноманітних БТР-ів, амфібій та хазяйських мотопричепів «Козачок-2». Вся ця техніка щільно обліплена литовськими, польськими, американськими, естонськими та канадійськими інструкторами спецназу, а також цереушниками та їхніми наймитами з СБУ. Всі вони гучно грають на губних гармошках веселі баварські мелодії, кожен з них по лікоть в зеленій православній крові, і всі як один страшно довольні обставинами.

Вздовж магістралі густо натикано десятки тисяч однакових шибениць, що тягнуться аж за обрій, навіть якщо дивитися на них з літака. Всі вони тяжко, як виноградне гілля, увішані кацапськими блогерами, тролями, ботами і коментаторами.

Їх безліч, і всі вони висять геть мертві й недовольні. На деяких шибеницях видніються крепко прибиті гвіздками фанерні таблички з намальова­ними на них іконками «лайк» і «шейр».

Перед руїнами краснокомуняцької Райради, майже на її сходах, стоїть група шляхетних панів правосєків, які спостерігають за рухом броньова­ної колони, роздають необхідні вказівки ад’ютан­там і керівникам тактичних груп, час від часу перемовляються по раціях з Києвом і Вашинг­тоном. Всі вони вбрані у дорогущі максиміліанівські обладунки нюрнберзької роботи, їхні щити вкриті пишними родовими гербами, а дворучні клеймори виблискують гравіровками і коштовним камінням на руків’ях.

— Батьку! — звернувся один з правосєків до найшляхетнішого з панів, маркграфа Дніпродзержинського, світлого пана Газдрубала Калачакровича Дурдинця. — Аеромобільні ландскнехти передають по рації, що ними схоплено дуже ста­рого і вкрай хуйового пенсіонера, який незаконно нишпорив по ворожих телеефірах і роздивлявся кацапів! Якою буде ваша вказівка? Піддати його мерзенне тіло тортурам чи просто згодувати свиням?

— Сюди цього плебея, — стримано наказав маркграф і тихо додав: — In nomine Patris, et Filii, et Spiritus Sancti. Amen. Бажаю на нього подивитися.

— Батьку! Плебей вже тут! Осьо він, прикутий ста­речим маразмом до совітського крісла, дивиться на нас очима! — здійняв закованого в лицарську рукавицю перста правосєк і безжально вказав на Томаса Яковича з екрану тілівізора.

— Он як! Ану ж бо! — велично промовив Кала­чакрович і уперся тяжким поглядом в Томаса Яко­вича. Обличчя маркграфа ставало все більшим, аж поки не заповнило собою весь екран. — Слу­хай мене, йобаний сарацин, і не кажи, що не чув! Японський філософ Банкей Йотаку якось сказав: значно коротший шлях, аніж зусилля стати буддою — просто бути