Іван Семесюк - Еволюція або Смерть! Пригоди Павіана Томаса

— Ми не знаємо, Бхагаване! Поясніть нам! — хвиля зацікавленості прокотилася залою. — Благаємо! Поясніть!

— Нема-а-а сенсу!!! — скажено заволав Падлосамб­хава, схопив тяжкого мішка з рупіями та неспо­дівано хуйнув ним у вікно з мавпами і влучив прямо в зацікавлену пику Томаса Яковича, котрий щойно встромив її у віконний отвір. Мішок боляче вдарив павіана, той знепритомнів і гепнувся з баньяна прямо в руки раджпутів.

— Гриша! Тягни цього павіана сюди! Зараз будемо ставити духовний експеримент! — голосно про­кричав гуру. — Мерщій!

Раджпути схопили Томаса Яковича і під мавп’я­чий свист з баньяна потягли його до ашраму, де й кинули горілиць перед мішками з гро­шима і облили водою з відра. Мавпун отямився і підхопився тікати, але одразу крепко отримав по їбальнику та моментально заспокоївся. Ашрам несамовито дивився на Томаса.

— Пиво буддеш? — ласкаво поцікавився у павіана Падлосамбхава.

— Якщо холодне, то будду, — ледь чутно відповів Томас.

— Гриша, принеси йому пляшку холодного пива і пачку «Парламенту-Аква».

— Спасибі державі! — подякував мавпун і наче як трохи розслабився.

Публіка розглядала мавпуна з інтересом, обгово­рювала його брунатну сраку і гадала, що ж буде далі.

— Всім тихо! — звернувся гуру до зали. — Зараз я вам покажу, як за кілька хвилин обична мавпа досягне просвітлення без медитацій, пранаями і тантричних практик!

Ашрам застиг в очікуванні дива. Чутно було тільки шелест баньянового листя за вікном, і навіть мавпи на гілках шанобливо скам’яніли і слухали, що ж буде далі.

— Ти хто? — грізно звернувся Падлосамбхава до павіана і причавив його поглядом до підлоги.

— Сахіб! Цейго... Я обична мавпа з хвостом!

— Що таке мавпа? Відповідай, йобана мавпа!

— Мавпа — це я, сахіб! — проскавучав заляканий павіан. — Тільки не бийте!

— А оце твоє я — це хто?

— Я — це мавпа, сахіб! Просто мавпа.

— А я тоді хто? — закричав на Томаса Бхагаван, — Теж мавпа?

— Мавпа — це я! Я — це мавпа! — пробулькотів павіан і розплакався, мов мала дитина. — Ги-и-и-и! Я не зна-а-а-аю...

— От бачте! — рикнув Падлосамбхава в залу. — Ви нічим не відрізняєтеся від цього дегенерата, який заблукав між двома визначеннями. Вся його реальність — це порожні звуки з рота, що змі­нюють своє значення по стоп’ятсот разів на день! Хтось, десь, колись сказав йому, що він — це він, і він у це повірив! Воістину, тупість є матір’ю всіх гріхів! Що скажеш? Ти, чучундра! Кажи вже щось!

В ашрамі запанувала тотальна тиша. Всі дивилися очима на Томаса Яковича, і в цих очах виблиску­вало співчуття до затурканої мавпи, а також деяке усвідомлення марноти буття. Всі чекали на розв’язку.

— Мовчиш? — Падлосамбхава тяжко підвівся з мішків. — А може, тобі знову дати пизди? Га? Мільярди років нічогісінько не було, аж тут посе­ред вічності з’являється павіан з пивом в руках, охуїває від факту власного існування, кліпає сво­їми тупими баньками — і знову мільярди років нічого нема. То хто ти? Йобаний павіан чи Віч­ність, що час від часу кліпає павіановими бань­ками у Вічність? Ким ти був до того, як з’явився, і ким ти будеш після того, як зникнеш?

Весь ашрам, затамувавши подих, слухав проповідь універсального гуру, лише чутно було, як з дерева гепнулося кілька просвітлених макак.

— А знаєш що, сахіб, — порушив дзвінку тишу Томас і сумно оглянув залу заплаканими очима, — може, давай поговоримо відверто? Сказати, що мене це вкрай заїбало — це нічого не сказати. Варто мені вголос промовити своє ім’я, як одразу стається якась непоборна обставина. Калачакро­вич, скажу тобі чесно — я вже заїбався помирати.

Роби зі мною, що хочеш, але я більше не хочу бути ні павіаном, ні Томасом Яковичем Сиро­тою, ні Банкеєм Йотаку! Хвате з мене. Я — це про­сто слово зі словника Грінченка, і більше нічого. Я ніхто, ніщо і ніяк! І я більше не хочу помирати. Калачакрович, — сказав Томас і твердо підвівся на своїх кривеньких ногах, — я більше ніколи не помру, тому що я ніколи не народжувався. Я той, хто був до того, як з’явився я, і залишуся ним після того, як зникну. Я — це Вічність, що клі­пає тупими баньками у Вічність! Шанті, шанті, шанті! Йдіть всі нахуй!

Публіка ахнула. Залою знову прокотилася могутня хвиля істероїдних зойків і стриманих самадхічних екстазів. Чулося гецання тіл об підлогу. Гриша і Гриша виносили нових фіналістів на двір під баньяни.

— Прівєт, чувак! Шо дєлаєш? — зненацька поз­доровкався Калачакрович з Томасом Йотаку і низько вклонився Банкею Сироті. — Радий вітати вас, майстре! З поверненням! Ми так довго чекали на вас, і нарешті ви знову з нами. Це невимовне щастя!

Цієї самої миті Томас Йотаку і Банкей Сирота остаточно усвідомили обичну істину як вона є. Їх більше не існувало, а був лише той, хто ніколи не помирав, бо ніколи і не народжувався. Ненароджений.

— Калачакрович!

— Так, учителю!

— Де я зараз?

— Та вже скоро Київ, майстре! Здаємо постіль!

Епілог

У тринадцятому вагоні поїзда, що мчав крізь ран­кову імлу на Київ, пролунав страшний крик.

— Сука!!!! Хто впустив у вагон абізяну!!! Пиздець!!! Вона куре в тамбурі! А-а-а-а!!! Міліція!!!

По вагонах, гучно грюкаючи дверима, у бік хвоста поїзда тікав павіан з кульком, а за ним мчали троє селюків, дбайливо вдягнутих державою у мусорську форму.

— Стій, мавпун! Тебе заарештовано! В поїзді курити не можна! Штраф — 300 гривень! Плати штраф! Стій, мавпа, ми тебе бачили!

Павіан домчав до самого хвоста поїзда, ногою відкрив останні двері, жбурнув кульок з буря­ками в мусорів, тричі перехрестився і на повному ходу цибанув у невідомість. «Слава Бабуїні! Про­сто перебувай у Ненародженому!» — почулося зда­леку, і в цю саму мить потужна блискавка їбанула по останньому вагону з мусорами.

Чікіта ля трагедія!