Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Цукру мені дати не могли. Це було б жахливо небезпечно. Натомість, вони змогли мені дати халву, пресований інжир чи шматок корку. Наскільки я знаю, ані мигдалю, ані інжиру, ані коркових дерев тут немає, то чим би мені зашкодило трохи чаю? Хіба не можна було все це загорнути в чайне листя?

Також я знаходжу речі, які провіз контрабандою, і які мені поклали потайки. Але жодного сліду кави або чаю. З радістю знаходжу три плитки шоколаду, трохи тютюну, пляшку ракії та рому — обидві пластикові й пласкі. Я швидше помру, ніж їх викину. Яка чудова річ — пластик. Легкий, небиткий і герметичний. Левкович дав мені сливовицю, a «Navy Rum», напевно, Дартлов. Розкручую металевий контейнер і складаю вудку. Жилка зі сплетеного кінського волосу незручна. Добре, що хоч гачки та грузила нормальні. Могло ж їм спасти на думку, наприклад, забезпечити мене кістяними гачками. Слава Богу, що не спало.

А потім я вистругую собі палицю і дійсно йду на риболовлю. Рибу видно. Плаває над самісіньким дном, ховається за камінням, але її не цікавлять ані дощові черв’яки, ані кульки розжованого сухаря, ані шматочки м’яса. Вона товста й лише діє мені на нерви. Треба спробувати зробити остень.

Варто було б ще скласти лук, але мені зовсім не хочеться. Я й так ходжу завантажений, немов віслюк. Із розібраним зручніше.

Готую воду з медом та крапелькою сливовиці. Крім того, на вечерю буде шоколад, шматок ковбаси й сухарі.

Я прочитав мільйони книг, дія яких відбувалася в казкових світах, що перебували, як і мій, у псевдосередньовіччі. Там завжди можна було піти в корчму, кинути на стіл монету й крикнути: «Корчмарю, пива!». Завжди хотів так зробити.

Ще більше розпалюю багаття. Хочу просушити одяг і показати їм, що я не з тих, хто ходить крадькома.

У форті, мабуть, триває бурхлива нарада.

Якби я опинився серед них, то голосував би за те, щоб залишити дивного чужинця у спокої хоча б до ранку.

Мушу відшукати сліди своїх зниклих колег, але пройшло стільки часу, що одна ніч нічого не змінить. А мені страшенно не хочеться зав’язувати контакти. Я трохи нервую, а ще трохи втомився. Подобається мені ця халупа. У Фінляндії схожі повітки ставлять на паркінгах біля пляжів.

Повечеряю, подивлюся на вогонь, подумаю, вип’ю ще ковточок сливовиці й з насолодою розтягнуся на цьому широкому столі, вкрившись ковдрою і поклавши сідло під голову. Кому це заважатиме?

Увесь час я відчуваю на собі чийсь погляд: коли перемішую свій дивний грог, підкладаю в багаття дрова або ріжу тверду, мов камінь, ковбасу. Він проникливий, вивчає мене.

Бачу лише кущі, по яких січе дощ, мовчазну, наїжачену гострою огорожею темну садибу та імлу. Холоднішає. Помалу сутеніє.

Мабуть, звідкись стежать за мною. З-понад частоколу або крізь якусь бійницю. Ну й на здоров’я.

І тоді я помічаю дитя.

Воно з’являється зненацька, немов із мороку, що нависає над землею. Хлопчина років, може, вісьми, карикатурно худий, з надутим, округлим животом. Стоїть мовчки, зовсім голий під дощем і на холоді, зі складеними руками, ніби приховує щось на грудях.

Забули про нього? Не помітили, що не встиг добігти до воріт? Може, не знають точно, скільки в них дітей? А зараз пан Грисма Шалений Крик вдає, що його немає вдома, а цей тут мокне голий на пронизливому холоді.

— Не бійся, — лагідно кажу я. — Хочеш їсти?

Не озивається. Стоїть нерухомо й вдивляється в мене тими несамовитими очима, які здалеку в сутінках здаються порожніми очницями. Раптово він опускає ліву руку і виявляється, що він притискав до худих грудей другу руку з моторошно видозміненою долонею: з чотирма пальцями, але задовгими, сантиметрів по двадцять, з безліччю суглобів, схожих на кінцівки краба.

Я ошелешено витріщаюся на нього, досі тримаючи у витягнутій руці шматочок шоколаду, аж його очі раптом зблискують фосфоричною зеленню, і хлопчина стає млою, клубком туману, який поволі розвіюється.

Я відсмикую руку з шоколадом і відчуваю, як волосся стає дибки. Гіперадреналін б’є мене, наче струмом.

Практикуючи дихання ібукі, я чекаю, поки спазм розійдеться. І тоді знову лунає гул рогу.

Він просто відступив і зник у імлі, думаю я, спостерігаючи, як відчиняються дві ворітниці, і з них виходять кілька людей. Обережно сходять з пагорба, затуляючись щитами дивної форми, що нагадують контрабас. Я бачу блиск клюг.

Ідуть до мене.

Я відставляю кухоль і, лаючись собі під ніс, надягаю важкий нагрудник, підперезуюсь ременем із мечем. До роботи.

Ідуть. Повільно, статечним кроком, щоб показати, що зовсім мене не бояться. Але щити підняті, списи готові до удару. Всього вісім чоловіків. Усередині йдуть двоє без щитів і списів, але, як і решта, в обладунках.

Зупиняються метрів за десять від мого табору і мовчки дивляться. Один із тих двох, що посередині — точно хтось важливий. Прикрашений каптан із набитими на ньому металевими бляхами обтягує повне тіло, у чоловіка широка сива борода і довге, теж сиве волосся під золотим обручем. Хтозна, може, це сам шеф. Але він не видає шалених криків, а мовчить і уважно придивляється.

Щитоносці обмінюються неголосними зауваженнями, переконані, що я не зможу їх почути.

«Видно, що заможний. Обладунок чужоземної роботи. І меч який… Глянь, у нього людські очі. Може, він мара…»

Я чекаю.

Це вони мокнуть, я — ні. Тягнуся за своїм кухлем і роблю ковток гарячого напою.

— Того, хто в дорозі спить на