Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

камінні далеко від дому, вітають не пивом, а списом, і не дадуть знять шолому, — кажу я виразно і роблю наступний ковток. Зібрав усі свої знання мови Мореплавців, аби склеїти цей віршик. Тут такі речі люблять. Цікаво, старий також відповість в риму?

Він розпихує тих, хто попереду, і обережно підходить, тримаючи одну руку на наверші меча. Оглядає мене з ніг до голови й уважно заглядає в очі.

Це може означати, що землян тут бачили. Мої очі змодифіковані й виглядають як очі тутешніх, повністю заповнені темними горіховими райдужками, мов у корови. Скільки б разів я не дивився на власне відображення, мене вивертає. Не можу звикнути. На щастя, дзеркала тут рідкість. Але вченим не робили ніяких операцій. Їхні очі повинні були привертати увагу.

Двоє з його людей повільно й неохоче повертають вістря списів униз і встромлюють у землю. Це не означає, що за мною перестали спостерігати. Один рух руки — і вони жбурнуть спис, пришпиливши мене до стіни халупи.

— Подорожній безтурботний стоїть перед двором, де щоночі смерть сидить; їжі бажав би, вогню й пива, але тут лише ворон кричить, — відповідає старий. — Якщо складаєш вірші, можеш потішити короля. Ходімо, коли ти людина, а не Пробуджений. Сідай за стіл.

Я збираю свої речі і вирушаю з ним. Воїни допомагають мені нести сідло й торби. Хтось із них забирає в мене навіть кухоль, який досі парує. Бачу, що якнайменше двоє з них — це зовсім хлопчики. Одному не більше тринадцяти і він насилу тягне щит, у другого на голові, немов казанок, хитається завеликий шолом із кольчужною бармицею і наніссям. Ще одному воїнові років шістдесят, і він злегка кульгає на праву ногу. Якщо «король» виставив супроти мене кращих зі своєї армії, то справи в нього і справді кепські.

Я крокую пліч-о-пліч з вельможою і двома воїнами, які несуть мої речі, інші оточують нас аматорським, криво поставленим колом. Не заклинюють щитів, збиваються з кроку і наштовхуються один на одного, але тикають кованими навершями списів у всі боки, а останній воїн — той зовсім іде задом наперед, ніби щосекунди очікує атаки. Це не дуже допоможе в разі небезпеки, бо в цьому колі повно дір.

Я озираюсь, але залитий дощем і затуманений вируб геть порожній. Тільки десь на межі зору стоїть біла худа фігура хлопчика з очима, схожими на випалені вікна, і з довгими пальцями, що по-краб’ячому ворушаться.

Обидві стулки брами відчиняються перед нами, і ми ступаємо на зболотнілий майдан. Дощ січе по калюжах, худі, величезні собаки рвуться з ланцюгів, пахне димом, затхлістю й тілами безлічі людей. Важкий мускусний запах просочив тут усе.

Головна будівля похмура, довга і зсередини нагадує ангар. У центральній частині між колонами стоїть довгий стіл, за яким сидять кільканадцятеро людей. У повітрі висить важкий сморід, хоч ножем ріж. Дим стелиться пасмами, зала посередині майже порожня. Кілька скринь, трохи хутра, біля входу стійка зі щитами та списами. І все.

Крізь дірку в даху дощ крапає просто у вогнище, а навпроти, на широкому кріслі, сидить закутаний у хутро Грисма Шалений Крик.

Він старий. Ще не старезний, тож можна повірити, що масивний меч, на який він спирається, — не просто прикраса, але вік видають зморшки на обличчі, довге сиве волосся та виблякла матова блакить очей. Його бояться. Це видно з того, як сидять оточуючі, як вдають невидимих і уникають примружених, уважних очей та рішуче стиснутих вуст. І тільки я знаю, що грізне обличчя маскує страх і невпевненість. Грисма постійно боїться. За своїх людей, за себе, за весь рід, за свою честь. А в цей момент він боїться мене.

Я на півголови вище за найвищого з них і цього ніяк не приховати. До того ж, у комплекті з нагрудником ідуть великі наплічники, як у футболістів, що надає мені вигляд героя. Це було вигадано передусім задля психологічного ефекту, але і для того, щоб захист був пружним і перебирав на себе частину удару.

Грисма підозріливо мене оглядає, шамкаючи, ніби щось жує. Я так б’ю поручем об нагрудник, що аж дзвін відлунює від стелі. Злегка схиляю голову. Хтось із тих, хто сидить за столом, помітно нервує і здригається. За колонадою причаїлося четверо. Вони переконані, що їх не видно в напівтемряві. Я відчуваю запах їхнього поту і запах дьогтю, яким просякнута тятива, чую скрипіння ременів. Чую, як в одного з них калатає серце.

— Пробач чужоземному волоцюзі, великий королю, — кажу я. — Я загубився в цій країні і не знаюся на придворних звичаях. Заледве говорю мовою Узбережжя, знаю її погано і привітатися не зумію, але навіть я чув про Грисму Шаленого Крика, тож забажав сховатися саме під твоїм дахом.

Я мало можу йому дати і це проблема. Золото не можу. По-перше, його вважають королем, тож це він тут головний роздавач золота, ще ображу його… По-друге, якщо вони побачать, скільки його в мене — то просто вб’ють. Також не можу наважитися віддати йому лапу тварюки. Я дозволив себе намовити, що це бозна-що, але зараз починаю все більше переконуватися, що просто зарубав лісового шкідника. Що подумали б про середньовічного лицаря, який кинув би під ноги королю шматок змії або голову вовка й назвався драконоборцем? Божевільні бувають у кожній культурі.

— Підійди, гостю, — наказує Грисма. — Стань так, щоб стара людина могла тебе побачити.

Я роблю два кроки і стаю в місці, освітленому миготливим вогником олійних світильників, що димлять риб’ячим жиром. У цьому місці підлога особливо ретельно заметена, а на кривих дошках вугіллям намальоване обплетене письменами коло. Я впізнаю руни Узбережжя з абетки Сонерманна Вейґля, які вважають священними. У чому справа? Тест якийсь, чи що?

Імовірно, той факт, що я тут стою, має якесь значення. Усі схиляються в очікуванні, сидять напружені, в дивних позах, ніби готові в будь-який момент підірватися з місць.