Інна Земець - Відлюдько, Інна Земець

      - Так, очевидно. Тому ліг на воду і непомітно підглядав у твій бік. Якщо дозволиш – дам пораду. Наступного разу як слідкуватимеш, не вдягай червоний топ – матимеш більше шансів лишитись непомітною.

         - Наступного разу не буде! Дай хоч це фіаско пережити.

        - Ой, не зарікайся! – він сміється і прикушує губу, наче намагається себе спинити, але програє самому собі мовчазну битву і промовляє, - Маю ще дещо додати, не можу змовчати. Вибач, ця частина історії трохи відверта, але прекрасна. Повертатись приглядаючи за тобою було весело, пірнальниця ти вправна, та найкраще чекало мене насамкінець. Коли я почув шурхіт і голосні стогони з твого літного душу, то трохи знітився, хоча й важко було повірити, що там відбувається те, на що схоже, бо не бачив щоб ти у двір з хлопцем заходила. Потім майнула думка, чи не потрібна тобі допомога. Але коли ти стала говорити голосніше і я розібрав, що саме ти кажеш – ото був справній шок. Тепер вже хотілося прийти на допомогу тому, хто з тобою поруч. Адже я собі навіть у своїх найсміливіших фантазіях не можу уявити еротичну сцену, коли ближче до фіналу розлючена жінка кричить коханцю щось на кшталт: «Негайно піднімайся! Кому сказала?! Як висунула, так і всуну!».

Поки Олександр сміється аж до сліз, я відчайдушно намагаюся не схопитись руками за голову і не заволати.

             - Якщо тебе дивує колір мого обличчя – не зважай, то ще не серцевий напад. Але як додаси кілька подробиць - допомога лікарів не буде зайвою. Такого знайомства в мене ще не було. Іноді я дивакувата, особливо як з Нелькою зустрінуся, то моя ліпша подруга. Буває таки вчудимо – самі в шоці. Проте такий ексклюзив то навіть для мене занадто.

                  - Вражений, вдячний, - сміється Олександр. – Навіть цікаво чи скоро вона до тебе завітає, хочу послухати трохи ваших історій. Якщо запросиш у гості, звісно. Нелька то її справжнє ім’я?

            -  Вона Нінель – мама хотіла незвичайного імені дочці. Стоп! А звідки знаєш, що вона збирається до мене?

               - Вибач, випадково підслухав. Я був у дворі, а ти доволі голосно балакала. Та й акустика в тебе дай боже – кожне слово з веранди чутно аж далеко.

                 - То ти всю нашу бесіду чув?! – червоніти вже нема куди, в асортименті залишилась лише (на дай Боже!) нервова гикавка.

                 - І маю сказати, що аудіоверсія мене не аби як потішила, розповідати історії ти вмієш, - знову шкіриться, бачу посмішка на всі 32 і трохи примружені очі, бо він підсувається ще трохи ближче.

Сміюся, розпачливо хитаючи головою і прикриваючись дурнуватою посмішкою, судомно перебираю в голові всі сказані вголос слова. Бодай чогось дурного не ляпнула! Ну шо ж за горе таке? Все бачив, все чув, живу як на сцені!

                - По очах бачу, щось в голові крутиш. Зізнавайся, я щось цікаве пропустив поки в місті був?

Пропустив, та не оповідатиму, не сьогодні так точно:

               - Сподіваюся, що я нічого цікавого не пропустила, вірніше не ляпнула.

           - Ні-ні, розповідь була весела, цілком пристойна та захоплива. Мені нема на що скаржитись. Скажи, а твоя подруга з екзотичним ім’ям, як зазвичай до тебе звертається?

           - Мері, а як сердиться, то Марічка. А дід Василь, шпигун мій, завжди Марічкою кличе. Марія якось прохолодно, як на мій смак, занадто офіційно. А до тебе як друзі звертаються? Навряд чи повним ім’ям, а Сашко якось дуже просто, як для графа віком кілька сотень років.

             - Зазвичай Алекс, - з посмішкою відповідає він.

            - Хай Бог милує! Як Нелька приїде – буде капець всій компанії. Нінель, Марі та Алекс. Її чоловік Петро збожеволіє, бо Нелька таки виправить цю негармонічну ситуацію і почне звати його…

            - Петруччіо?

Захлинаюсь ковтком і стається те, що зовсім не робить з мене леді, якщо до того ще були якість ілюзії – пирскаю чаєм скрізь навкруги. Алекс починає несамовито реготати і підсувається ближче, потрапляючи в коло світла від багаття.

            - Це просто катастрофа якась. У Горбах на цей рік щось пороблено, точно кажу!

            - А от я задоволений. За весь час що тут живу не почував себе краще, ніж  за останні три дні.

Взагалі то, я також, але залишаю це при собі і відсуваюсь подалі. Я відводжу погляд, бо що хотіла вже роздивилась – очі сірі, з цятками темнішого відтінку.

           - Долити чаю?

        - Ні, дякую. Я ще цей не повністю розбризкала, - нещиро посміхаюсь я. - Алекс, злива не думає припинятись, час чи то пізній, чи вже ранній – як кому, гадаю, час іти додому.

          -Ти вже спати хочеш?

         - Ні, - лукавлю, бо трохи зморило, та заснути все одно не зможу.

         - То залишайся. Вдвох не так моторошно, хіба ні?

Від грози не моторошно. Та трохи моторошно від відчуття неприродньо швидко виникаючої близькості. Хочу щось збрехати, та раптом спалахує яскраве світло – очі аж ріже, верхнє освітлення горить на повну. Якщо моїм очам боляче, то Алексу, мабуть, взагалі швах. Відкриваю одне око – так  і є, затуляє очі рукою і  намагається встати спираючись на іншу. Випереджаю його, швидко підскакую до вимикача і хлопаю його долонею. Очі знову адаптуються до напівтемряви, підходжу ближче, стаю поруч і торкаюсь його руки.