Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

– Ну, ні. Але її вистачить, щоб заплатити за навчання. І щось має вирішитися з житлом. Я впевнена, що вирішиться. Я впевнена, що можна буде знайти вихід. Міс Моррісон, я прошу вибачення, що так наполягаю на цьому, але ви мусите зрозуміти – якщо Метт не буде вчитися в університеті – це буде трагедією. Чесне слово, трагедією.

Хвилину по тому тітка Енні м’яко відповіла:

– Міс Керрінгтон, тут уже сталася ще більша трагедія.

– Я знаю! Святі небеса, я це чудово розумію! Але саме тому так несправедливо, що цей подвійний удар дістанеться саме Метту!

Тиша. Зітхання тітки Енні. Нарешті, м’яко, як і раніше, вона сказала:

– Думаю, ви не зовсім розумієте ситуацію. Якби ми могли, ми б допомогли Меттові. Ми б допомогли кожному з дітей, якби тільки могли. Але грошей немає. Я розумію, що це звучить неправдоподібно, але це справді так. Останні п’ять-шість років були дуже важкі для всіх ферм на Ґаспé. Обидва мої брати в боргах. Мій батько в боргах. Він уже старий, і в боргах, й усе життя теж не мав і цента.

– Але цей будинок…

– Гроші за цей будинок, разом з грошима, що залишив Роберт, будуть використані для того, щоб Люк закінчив педагогічний коледж, і забезпечать дуже маленьку суму, яку отримає кожна дитина, коли їй виповниться двадцять один рік. Дуже маленьку суму. Ми не можемо свідомо позбавити цього дівчат, тільки щоб Метт зміг учитися в університеті. У будь-якому разі цих грошей не вистачить.

– Але, напевно…

– Міс Керрінгтон, будь ласка, послухайте. Мені не варто було б цього говорити, це дуже… недоречно… Але я хочу, щоб ви зрозуміли. Я вдячна вам за турботу про Метта і хочу, щоб ви збагнули, як… як боляче це для родини. Роберт залишив так мало грошей, бо допомагав нам усім. Розумієте, він відчував, що зобов’язаний нам. Мої брати пішли на жертви, щоб у нього був шанс, він скористався цим шансом, досить успішно, отож, звісно, коли в нас почалися негаразди, він вирішив, що має допомагати. Що було дуже шляхетно з його боку… І, звісно, він не міг знати, що його діти… Він сподівався отримувати добру платню ще багато років.

Настала тиша. Я встромила ножа в квасолю.

Міс Керрінгтон холодно сказала:

– Трагедія, звісно. Як ви й сказали.

– Боюся, що так.

– Ви не могли б… Ви не могли б дозволити йому хоча б закінчити школу. Міс Моррісон, він заслуговує на те, щоб хоча б закінчити школу.

– Люба моя, у моєї сестри – не тієї, що забирає Кейт та Елізабет, іншої – четверо синів, усі вони заслуговують закінчити школу, всі вони заслуговують учитися в університеті, раз на те пішлося. Вони розумні хлопці. У нас у родині всі розумні, на мій погляд. Але всі вони тепер на риболовних човнах. Для них немає майбутнього навіть на фермі. Ви можете і це теж назвати трагедією, але з таким зіткнулися дуже багато людей. Правду кажучи, мені здається набагато гіршим те, що доведеться розлучити цих дітей, ніж те, що Метт не закінчить школу. Він і так уже освічений більше, ніж решта.

Знову мовчання. Я уявила міс Керрінгтон, що стиснула губи, як на уроці, коли сердилася.

Тітка Енні сказала:

– Цінуймо те, що маємо, знаєте. В тому автомобілі могли бути й діти.

Я спустилася на пляж. Коли закінчила обрізати квасолю, посиділа трохи, дивлячись на хвилі, слухаючи їх ритмічний шум. Шум хвиль, у всій його різноманітності, був тлом мого життя. Від народження він ніколи мене не залишав.

Через якийсь час я знову взяла ножа й притисла гострий кінець до пальця. Він розрізав шкіру, і виступила маленька крапля темної блискучої крові. Майже зовсім не боліло.

Глава 6

Ох, ці випадковості, хиткі маленькі епізоди, що визначають плин наших життів. Можна сказати, що моє життя повернуло в певний бік через смерть батьків – це зрозуміло, така значна подія вплинула б на будь-чиє майбутнє. Але й можна сказати, що воно повернуло в певний бік, бо того дня приходила міс Керрінгтон, я впустила ножа, а Метт, кілька годин по тому, все ще незграбно намагаючись мені допомогти, ставив і ставив питання, і так сталося, що Люк був присутній при цьому й намагався читати газету, а Бо репетувала…

– Ти порізала пальця, – зауважив Метт.

Ми сиділи на дивані. Вже повечеряли, я закінчила витирати посуд, після того як тітка Енні його вимила. Вона, безжалісно стараючись привчити нас до нових порядків, вкладала Бо спати. Та репетувала, і її було чути через двоє зачинених дверей. «Нє!» – волала вона. «Нє, нє, нє!».

Не тітка Енні, мала вона на увазі. Ми всі це знали, а тітка Енні – навіть краще за всіх.

Люк лежав на підлозі, спершись на коліна й лікті, вдавав, що читає газету. Він поклав підборіддя на стиснуті кулаки.

– Як ти порізала пальця? – запитав Метт.

– Ножем.

– А що ти робила ножем?

– Обрізала квасолю.

– Ти маєш бути обережніша.

Він сперся на спинку дивана, покрутив плечима і застогнав:

– Як болить спина! Краще вже обрізати квасолю, ніж займатися тим, чим ми із Люком займаємось, точно тобі кажу.

Він хотів, щоб я спитала, що вони робили. Я це розуміла, але слова, здавалось, ховалися десь так глибоко в мені, що я не могла їх видобути.

Він все одно розповів.

– Сьогодні ми скирдували солому. Це, скажу я тобі, одна з найжахливіших робіт. Пил забиває носа й рота, солома потрапляє під сорочку й штани, а ще той пил, змішаний із потом, налипає, як клей, між пальці, старий Пай стоїть, мов троль, спираючись на вила, й сподівається, що ми втратимо пильність і можна буде зі спокійною душею нас з’їсти.

Він хотів, щоб я засміялася, та це було понад мої сили. Але я таки йому всміхнулася. Він усміхнувся у відповідь і сказав:

– А тепер розкажи, як пройшов твій день. Що ще було цікаве, крім обрізання квасолі?

Я нічого не могла згадати. Думати стало так само важко, як і говорити. Здавалося, мою свідомість поглинув туман, як човника на річці.

– Ну ж бо, Кейті, давай, розкажи. Що ти робила? Приходив хто-небудь?

– Міс Керрінгтон.

– Міс Керрінгтон? Як люб’язно з її боку. Що вона хотіла?

Я бродила в тумані.

– Сказала, що ти розумний.

Метт засміявся.

– Серйозно?

Я почала пригадувати. Вона нервувала. Вона боялась тітку Енні, й тому їй доводилось примушувати себе говорити те, що надумала, і через це