Мері Лоусон - Дім на березі озера, Мері Лоусон

Зморщена, бо він нагнувся. На моїх колінах волосся не було зовсім, а зморшки – менші.

– Кейт, подивися сюди.

Ми тут проводили багато часу, сидячи на канапі. Метт із Люком знову працювали на фермі містера Пая, але вечорами він брав мене до ставків, а якщо йшов дощ чи вже було запізно йти, то сидів зі мною і розказував, яким буде наше нове життя і як ми зберемося разом. Я слухала. Чи ж намагалася слухати. В мені завивав вихор, і він заважав розчути.

– Ми зможемо дати собі раду з цією мапою, – сказав Метт. – Ось тут є масштаб, бачиш? Він показує, скільки миль в одному дюймі.

Та мапа була не дуже добра. Нью-Річмонда, найближчого до ферми тітки Енні міста, на ній бракувало, але Метт попросив тітку показати, де воно, взяв ручку і, хоч і не можна писати в книжках, поставив крапку в потрібному місці, а потім поряд написав назву – Нью-Річмонд, дуже акуратно.

Ми всі мали б залишатися в Кроу-Лейку, доки настав би час Люкові їхати в коледж, а тоді вчотирьох, тітка Енні, Метт, Бо і я, мали б вирушити на схід разом. Метт і тітка Енні приїдуть до Рів’єр-дю-Лю разом зі мною і Бо, й залишаться з нами на три дні, щоб ми звикли до нової домівки. А тоді вони покинуть нас і поїдуть на ферму тітки Енні.

Тим часом Келвін Пай дуже потребував допомоги, й тітка Енні сказала, що нічого не заважає хлопцям заробити трохи грошей. Вона й не думала, що я почую її слова про те, що це також допоможе нам з Бо звикнути не бачити їх поруч.

– Приклади великого пальчика до масштабу, Кейт. Отак. Тепер дивись. Оця відстань до твого великого пальчика, від звідси до сюди, це приблизно сто миль. Бачиш? Тепер приклади цю відстань до карти. Подивись. Це ж не набагато більше за сто миль, правда? Максимум сто п’ятдесят. Я легко зможу до тебе приїжджати.

Він говорив, а вихор завивав.

– Хто це? – запитала тітка Енні. – Кейт, хто це спускається дорогою?

– Міс Керрінгтон.

– А хто така міс Керрінгтон?

– Моя вчителька.

– Он воно що, – мовила тітка Енні з цікавістю. – На вигляд вона надто молода як на вчительку.

Ми сиділи на веранді, обрізали стручкову квасолю. Тітка Енні була прихильниця твердження, що корисна праця – найкращі ліки від усіх хвороб. Вона примушувала мене говорити. Їй це вдавалося краще, ніж Меттові, бо вона була нещадніша.

– Вона хороша вчителька? Подобається тобі?

– Так.

– Що тобі в ній подобається?

Мертва тиша.

– Кейт, що тобі подобається в міс Керрінгтон?

– Вона добра.

А потім мені більше не довелося відповідати на питання, бо міс Керрінгтон підійшла занадто близько.

– Добридень, – сказала тітка Енні, підводячись, щоб привітатися. – Я так розумію, ви – вчителька Кейті. Я Енні Моррісон.

Вони потиснули руки, швидше для годиться.

Тітка Енні запитала:

– Може, вип’єте чогось холодного? Або чаю? Ви йшли пішки аж із села?

– Так, – відповіла міс Керрінгтон. – Дякую. Я залюбки вип’ю чаю. Привіт, Кейт. Бачу, ти вся в роботі.

Вона злегка всміхнулась до мене, і я побачила, що вона нервує. Я мало що помічала в ті дні, але це помітила, бо це було так незвично.

– Кейт, як думаєш, не могла б ти зробити нам чаю? – запитала тітка Енні. – Можна взяти найкращий посуд, правда ж? Це ж для міс Керрінгтон.

Вона всміхнулась до міс Керрінгтон і зазначила:

– Кейт запарює чай найкраще з усіх, кого я знаю.

Я підвелася, зайшла всередину і поставила чайник на плиту. У будинку стояла мертва тиша. Бо була в спальні – тітка Енні залишила її там поспати після обіду, і вона виплакала всі сльози, але тепер, здавалось, заснула.

Доки чайник нагрівався, я стала на стільчика і зняла найкращий мамин запарник з найвищої в кухні полиці. Запарник був круглий, гладенький, насиченого кремового кольору, з гілочкою яблуні, намальованою на ньому, з декількома темно-зеленими листочками і двома дуже червоними яблуками. Яблука були не тільки намальовані, а й витиснені, так, що можна було долонями відчути їхню округлість. А ще в сервізі був маленький глечик для вершків і цукерниця з кришечкою, а також шість чашок, шість блюдець і шість маленьких тарілочок, усі з яблуками й на жодному ні щербинки. Тітка Енні розповіла мені, що цей чайний сервіз подарувала батькам на весілля одна леді з Нью-Річмонда і що він буде мій, коли я виросту, але тепер можу ним користуватися, якщо мені хочеться, коли особливо важливі люди приходять у гості. Я знала, що мені мало б бути приємно.

Я нагріла запарника і зробила чай. Поставила чайничок на найкращу тацю і вкрила його рушником. Додала дві чашки й два блюдця, молоко і цукор й обережно понесла до дверей. Я бачила міс Керрінгтон і тітку Енні через скло. Міс Керрінгтон говорила:

– Сподіваюся, ви не будете проти, міс Моррісон. Сподіваюся, ви не сприймете це хибно.

Тітка Енні побачила мене, підвелася й відчинила двері.

– Дякую, Кейті. Ти все так гарно зробила, – сказала вона. – А тепер нам із міс Керрінгтон треба дещо обговорити – може, ти могла б узяти квасолю на кухню і там закінчити з нею замість мене? Або можеш забрати її на пляж, якщо хочеш. Як ти хочеш?

– На пляж, – відповіла я, хоч мені було байдуже. Я зібрала квасолю, відерце, ніж, спустилася сходами з веранди й обійшла ріг будинку. Якраз за рогом впустила ножа. Скоріше за все, він упав просто мені під ноги, але трава була висока і я не бачила його. Я обережно перебирала траву пальцями ноги, тримаючи квасолю і відерце для неї, й почула, як міс Керрінгтон сказала:

– Я розумію, що це не моя справа, але відчуваю, що мушу сказати. Звісно, вони всі здібні діти, але Метт – інакший. Він має любов до знань… Він ерудит, міс Керрінгтон. Ерудит від природи. Він найрозумніша дитина з усіх, кого мені доводилося вчити. Набагато розумніша. І йому залишилося вчитися в школі всього лише рік…

– Та ні, два, – промовила тітка Енні.

– Лише один. Розумієте, він перескочив на рік уперед. І хоч він на два роки молодший за Люка, йому залишився всього рік. Він складе іспити навесні. І дістане стипендію в університеті. Це точно. Поза всяким сумнівом.

Настала тиша. Мої пальці намацали щось холодне й тверде. Я нахилилась і підняла ножа.

Тітка Енні сказала:

– Стипендії вистачить на все? На всі витрати на життя?