Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Нетрудно було вдоволити її, мавши панську власть: - рече і биша. 42 І дав пан приказ некрут ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці, та ще й в путі.

Нікому і в голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить - сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що й їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи поспускали і так поприбирані; а того і в голові не клав, що взавтра яснеє сонце, з-за гори викочуючись, застане і його на зборні, в дибці і ланцюгом до сторожа прикованого.

- Що? найшла-сь до сподоби? - питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.

- Ніт,- каже вона.

- То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пішлю.

Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи, пан послав Явтуха ж за війтам і двома десятниками.

- Прийшли! - Явтух доложив.

- Poczekają, 43 - відказав пан і казав давать вечеряти.

Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіш позирала на його Фрузина.

- Fajkę! 44 - гукнув пан по вечері.

- Słucham! 45 - одвітував Явтух, і люлька як вродилась.

- Поклич сіпак! - додав пан, пихкаючи.

- Słucham! - озвавсь Явтух і зник.

Ввійшли сіпаки, чуть не в ноги поклонились.

- Ото,- почав пан,- panie dobrodzieju, 46 вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju, перемінити.

- Пан теє знають,- відвітував війт,- як перемінити, то й перемінити.

- Я, panie dobrodzieju,- заговорив пан,- перебрав все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.

- Двірського, вельможний пане? - війт каже.

- Якого тобі двірського? - підхопив один десятник.

- Та двірського ж! - пан каже і гукнув: - Явтух!

- Słucham! - Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з’явивсь.

- Ступай за ними,- сказав пан.

- Słucham! - одвітував Явтух, і всі вийшли.

- А що? - почав війт за ворітьми.- За діло браться.

Десятники і схопили Явтуха за руки.

- Що це? за що це? - почав Явтух.

- Довідаєшся згодом!

- Мабуть, на зборню? - сумно запитав Явтух.

- Та вже ж не в панську пекарню!

- Та в некрути? - додав Явтух.

- Та вже ж не тарілки лизати!

- Не потішайтесь, дядьки,- Явтух каже,- мене схопила лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла; та, може, і вас не мине.

- Та це що другого,- відказали ті.- Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе, ледачого, здамо, то й на молебень дамо.

Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.

- А! А! - почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають.- Оце тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої. Ти думаєш, ми не бачили, як то ти шкірив зуби, як нас переписували? Ото не смійся, підошво панська!

- Браття! - почав Явтух, та з гурту перебили: - Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував.

- Браття! - почав ізнов Явтух.- І я безталанний, і ви не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наваре?

- Що правда, те правда,- заговорив сторож,- і мій син…

- Та що правда, то не гріх,- одвітувано з гурту,- а як то тобі з панських подушок та на соломі спати?

- Який чорт - не я бачив подушки!

- А чого ж так звисока на нас позирав-єсь?

- В палацах, бач, жив,- підхопили з гурту.

- Хай же й на зборні поваляється!

І почали пісню:

Ой, зачула моя доля, 47

Що не бути мені вдома;

Буть в неволі козакові,-

У залізі, у закові -

В тяжкій дибці, в лютім горі,

У некрутському наборі…

Ще пісні не скінчили, як запіли півні - і Явтух заплакав: у цю пору він весною, бувало соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакали й решта новобранців: у цю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись,- хто дома - не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку або під деревиною сидів. А тепер!..

Це діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев’ять абощо.

У Явтуха ще жив батько - заможний був чоловік,- ще жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ця чутка і до отця-неньки, і, чуть на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг: «Панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу,- хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зиму зимувати».

З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу - знак, що панотець до двора йде за ділом - і каже: «Піду, попросю, а більш не можу».

Так коло полудня вернувся панотець, і Явтухів батько прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох, як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його син - одним-однісінький - отам у дибці.

- Ні приступу! - каже панотець.

- Ох, лихо моє! - мало не заголосив Стецько,- пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.

- Підождіть, може, ще що й буде.

- А чи буде ж?

- Та це в волі вашого Явтуха