Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Де вже!

- Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина,- так і панотець її величав,- за його тупкає перед паном.

- Панна Фрузина?! Тьху! тьху! - почав Стецько плювати.

- Чого ж ви розходились? пропаде син.

- Та хай лучче пропадає, аби як людські діти, аніж по-собачій. Я ж догадуюсь, чого їй забагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.

Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав преставляти та скузувати 48 її, то Стецько слухав-слухав та й каже: «Порадимось з жінкою і побачимо».

Через тиждень у дворі і в Стецька весілля було: музики бубніли, чарки дзвеніли, набирались лиха і підошви й передки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби і бояри в путах були, бо забрав він новобранців,- каже: «Хоч востаннє свою біду потішите». І потішили вони біду свою на славу; а ніхто й гадки не мав, що до вечора дибки позлітають,- що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину.

Скоро весілля скоїлось, та не забарилось лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор і свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї панії-жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як господь прийняв їх до себе, то, побивши Фрузину на всі боки, що качалась з московським місяць, махнув рукою і пішов на Басарабію 49 50 і слід загубив, наче снігом замело. Розказували чумаки, що бачили його в Адесі, після в Миколаєві, там на Дону; і вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як у воду впав: ніхто про його жодної звістки не переказував.

Заросла бур’яном Стецькова хата: там - а ще тоді - за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого обійстя. Явтушиха ж не довго держалась: пани прозвали її панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто і ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою. «Вона,- кажуть,- в такого-то пана і ключницею була, і дітей вчила, і до розуму їх подоводила».- І звезли батьки чималий гурток діточок - і хлопців, і дівчат. Вміла ж вона тільки читать по-польськи, що коло двору навчилась, та гаптувати сяк-так. От і все, що вона вміла доброго.

Такую-то учительку нараїли і панотцеві Гервасієві! В такі-то руки повезла паніматка свою Масю, вирвавши її змежи дівчат-селючок, як зуб з ясен, на лихо та на безголов’я.

Від Тернівки до Тульчина таки чималий світ, то в Уманщину й чутка не дійшла про дивне життя теперішньої п[ані] Печержинської.

Задалеки видно Тернівку, а тернівський костьол, що за торговицею стоїть, звідкіль оком засягти, біліється. Тепер Тернівка - погане місто: доми все соломою криті, десь-то якийсь-то під гонтою, і як порівняти її з другими містами на Поділлі, то вона трохи лучча від Шашови, 51 а села єсть кращі. По лівий бік Дніпра міста́ нігич не походять на тогобіцькі, то й рівнять нічого.

Їдучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до Серебрії - цоб ліс тягнеться,- зветься Сибір,- а цабе долиною - села; та хіба під вечір або дуже зрання можна здогадатись, що там села, бо дим знімається, а другої познаки немає,- сказано, в яру; а село з селом, як кільце з кільцем в ланцюгу зв’язується. Вищий Ташлик, Нижчий Ташлик, Середина, Березівка, Чан йдуть долиною - бік у бік труться. Долиною, вважаєте, річка тече - Вудич тощо,- і стави все долиною, то села й тягнуться понад воду. А Серебрія на поперечнім яру, як до Тернівки їхати, в сторону від тих сіл. Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що стоїть при дорозі, та, не доїздячи до другого, бачиш, що Тернівка як з землі росте. Всамперед покажеться з-за гори костьол мурований, білий і червоний дах під бляхою; там один за другим жидівські дімки, все з заїздами, і новий недостроєний ратуш, та коло його журавель над колодцем (а там і колодець звуть криницею). Під’їжджаючи все ближче та й ближче, бачимо тепер нову церкву, що років зо два як вистроїли, і другу - стару, маленьку, убогу, аж нижче пляцу, де ярмарок стає,- аж за жидівськими домами, за поперечною перією. Дімки потягли й долинами, й по узгір’ях,- все хрещений люд живе за містом. То тепер така Тернівка, що вигоріла здорово; а колись вона була гарна: доми все були під черепицею, жили все багаті купці, багатими крамами торгували.

Так іще тоді, як Тернівка гарна була, по дорозі від Серебрії до міста парою, миршавими кіньми і пара лошат ззаду, їхала зелена бричка, присадковата, черевата, і страх торкотала. На передку сидів хлопець, літ дванадцяти, собою сухощавий, в гуньці. 52 Цебто мав бути за хурмана, та тільки батіг держав у руці - колись цей батіг був і посмолений, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий! і на кінці гудз, як голуб’яче яйце. Віжками керувала мовби шляхтичка, що сиділа ззаду. На голові в неї старенька хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах паліто тернове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще не назувані, на шиї низка коралів і три дукачі щирозлотих. Опріч цих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в хустку, що тільки їй очі блищать,- щоб не загоріла.

Погана була їх їзда: то посторонок урветься, і вони стануть, ув’язують; а тільки рушать, як, дивись, орчик відірвався або ланва спала. І знов стають, в’яжуть, і знов рушать - і знов пригода: заколесник згубили, і колесо зліта.

- А! лиха моя година! ото їзда! - говорить з досадою та жінка.- На, подерж віжки.

Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в бричці, в’яже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.

- Возьми, Митре, розправ,- озветься до хлопця,- бо я боюся.

То й хлопець