Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Все село знало, що діялось у панотця, то слуги і подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ніт.

- Тим,- каже Мася,- матуся не хочуть, що там запанію.

- То не панійте,- каже Ганна.

- Е! мене ж задля того й везуть.

- То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.

- Не вмію.

- Біда! - каже Ганна.- Тоді вже не станете зо мною до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і подивлюсь на вас; тоді…

- Не знаю,- перебила Мася.- Може, з мене вийде така яга, що й пальці слугам підрізуватиму.

- Не дай, боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас, панно, так люблю. Всі дівчата вас люблять; все село, а тоді зненавидимо, що й стрітись противно буде. Не панійте! жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, і все; і за дружку стаєте; а тоді… Ви обіщали мені вінок виплести до шлюбу,- вже не виплетете,- вже запанієте.- Останнє слово Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились. Мася й собі заплакала, не знаючи чого.

Вирісши між простими дівчатами, хоч не в розкошах, та й без нужди, Мася надивилась на горе гіркеє і викохала добре серце; бо й своє лихо навчало і чуже. Від простої ж людини вища, розумніша нічого злого не перейме, а ще й ту за собою поведе. Тільки й переняла Мася від дівчат, що пісень понаучувалась; та кому цей скарб на заваді! Навіть не набралась ненависті до панів. Лучалось, що кляла їх,- та й своє лихо забувається, а чуже й голови не держиться. Не знавши жадних витребеньків та викрутасів, була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було, як квіточці гожій в зеленім гаю. Панування прилещало небогу,- і їй кортіло запаніти, та в душі жаль було тієї простоти, тієї невинності, що вона збиралась кидати, сама не знаючи, чого шукає, що кидає; і щиро плакала, сама не тямлячи, чого сльози ллються.

Йдучи спати, Мася думала собі: «Мабуть, я, хоч і запанію, а не буду погорджати простими дівчатами. Вони такі добрі! А може, й буду; може, вони добрі тільки тепер, як я не панюча; а як запанію, то злукавіють, як Ганна каже, і я їх зненавидю. Бог зна, що то буде».

А Ганна думала: «Прокляті науки! З такого янголяти вироблять чорта, що не відхрестишся, ні відмолишся. Пропаща людина! Бодай той непрощений був, хто видумав таку нелюдяну науку!»

Виїжджала Мася на саму другу пречисту; вибрала мати свято, щоб часу не згаяти. Дівчата вільні були, то й прийшли випровадить попівну-товаришку. Попрощавшись з батьком задовго перед виїздом, бо він пішов до двору, попросилась вона в матері і пішла вперед з дівчатами. Багато вони говорили, ще більше раяли, як прикидатись панією, а справді панією не бути; як викручуватись від учительки, як, бува, провинишся,- всього було сказано: чим багаті, тим і раді. А ще й половини не виговорили, як показалась курява, то їхала паніматка. Попрощалась Мася з дівчатами, поцілувалась з кожною, доки ще не видно було до матері,- бо вона хоча й не забороняла сходитись з дівчатами, а брататись не позволяла,- і ждала при дорозі. В полі вже тільки стерні жовтіли та рябіли гуси, а де-де й худобина ходила пустопаш.

- Оце ми випровадили товаришку, як на цвинтар,- говорили дівчата, вертаючись в село.- Вже вона не вернеться для нас, пропала; запаніє, злукавіє, то все одно, що і вмерла. Прокляті науки.- І почали співать сумних пісень: як мати виряджала доньку в чужу сторононьку, а сонечко грало у неділю рано. Проспівавши цієї, почали й другої:

 

Бувайте здорові, батьківські пороги, 40

Куди походили мої босі ноги.

 

V

 

 

Кому лучилось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусив завважити на гулянні за паном статнього козака, чорнобривого, високого; з обличчя він був дуже гарний, а в очах світилось щось котячого, мовби так і кинеться, як кіт на мишку.

Ми себе забули, а ляхи не забули, що ми були; то мовби на знак, що поконали козацьку волю,- що по їх сталося,- двірських служак звуть козаками і зодягають їх начеб по-козацьки, тільки все на сміх: шлик козацький з червоним верхом і китицею, а шаровари аж білі, і сірого сукна куртка - не куртка, а немовби фрак, та й не фрак, а казна-що: спереду поли зовсім обрізані, а ззаду хвостик, і блискучими гудзями обтикано. Ще й жилетка червона, як жар, і також з блискучими гудзями. Літом замість отого фрака козаків водять в такій одежині, що й ім’я нема: до станка пришито замість полів брижі з-на п’ядь довжини. Замість шлика літом можна бачити на козаках якусь шапочку-макотьорку, що тільки чуб накриває; попід шию вона ремінцем прив’язується, щоб з голови не спала. Де-де на такій шапочці можна бачити й гальони. Запорожжя панам кісткою в горлі сіло; то щоб лучче його осміять, вони вчепили своїм дворякам оселедець: жмут волосся коло лівого вуха. Його там звуть кок.

Такий-то був козак і так зодягався, що ходив за паном по Софіївці. Був він син звичайного кріпака, чи, як там звали - панського підданого, Стецька Печериці, а сам звався Явтух. Спочатку, як і всі хазяйські сини, пас він батьківські ягнята; а там, як набирали хлопців у двір, то й йому випала лиха година. В дворі Явтух спершу був за козачка - нібито кухтою, а там, як підріс, то й козаком зробили - цебто їздив за форися і коло панів-таки услуговував.

А в пана була содержанка - її величали панна Фрузина. Була вона звичайна Пріська, чи Фрасина - по-книжному Євфросинія,- кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї - Фрузиною і панною.

Поки Явтух ріс та краси набирався, Фрузина ледачіла, старілася; як йому минуло двадцять,- як на його всі заглядалися, їй стукнула тридцята паска, 41 а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панові: «Віддайте мене, бо собі сорома наробите; де ж мені