Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

світі зосталось; а в останні часи вони всі вихрестяться. От що! То я й думаю, що до того ще далеко.

- Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім,- заговорила паніматка,- майтесь на осторожності; бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський приідеть.

- В який огонь? то в онь же! - поправив панотець,- нібито в котрий.

- Говори! - озвалась паніматка,- хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають: «В огонь же…»

- Та я тобі книжку покажу.

- Якби я вміла прочитати, то що іншого: тоді давай мені книжку. А тепер нащо вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки перепорчені,- давніх правдивих нема, попереводили.

- Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хоч везти.

- Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?

- Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.

- А він хіба з богом говорив?

- Та дурна твоя голова жіноча,- сказав панотець,- хіба як з богом не говорив, то вже й віри йому не йняти?

- А чого ж ти віриш в його, як турчин в місяць? Хіба він знає, куди до раю навпростець?

- Ет! кому що, а курці просо! - заговорив панотець із серцем, і аж сплюнув.- Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться,- додав далі.

Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості - сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи - народ учтивий,- куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

- Що ж,- кажуть,- варт чоловік без пари?

- Та бог в тройці пребуває!

- Та хіба в нас не чотири євангелісти?

- Е! як на руці чотири пальці, то каліка; треба, щоб п’ять було.

- Шість день бог творив світ.

- А в сьомий почив од всіх діл своїх.

- Та не так-бо,- каже Люборацька,- а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.

- Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу, добре! - заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.

Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.

- Пора мені додому,- каже гість.

- Та ще по чарочці,- заговорив о. Гервасій.

- По одній,- додала його паніматка,- щоб знаєте… А! -додала,- хай нашим ворогам тяжко! - і, держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати:

 

Зажурилися вороги,

Що ми стали пити;

Заболіли їх животи,

Чим будем платити.

А ми тут, вони там,

Трясця їх животам…

 

Та й заговорила, дивлячись на чарку.

- Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще й пішки.

І випила, скривилась, зморщилась; налила для гостя і дає:

- Проше, вашеці!

Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:

 

А випийте ж, кумцю!

А випийте ж, любцю!

Та випийте ж до дна,

Там горілочка смачна.

І за нас, і за вас,

І за тую неньку стареньку,

Що навчила нас, нас

Хороше ходити, горілочку пити.

 

Останні слова вже притоптувала.

Та кумцьо таки не випив.

- Чи п’єте ж?

- Попо-попождіть! ппо-пождіть, мамуню! Зараз.- І затяг, рукою вимахуючи: - До-сто-йно єсть яко воістину…

О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклін, а за ним і всі. Співають та б’ють поклони, а надворі вже старий день.

- Пора їхать! пора! - каже гість, як проспівали і сльози обтерли.

- Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку,- просе паніматка.

- Ні вже! бувайте здорові!

- Та сядьте-бо, щоб старости сідали; та ще вишнівочки!

- Ні! спасибі!

- Ну, дулівки…

- Спасибі! Поїду.

- То сибіряку, або слив’янки, або яблунівки.

- За все, за все спасибі! поїду! - і поплентавсь на двір казать коні запряги.

Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викачувалось.

- А тепер, жінко, спати! - заговорив о. Гервасій.

- Тобі добре спати, а мені хазяйство…

Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.

Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.

Тим часом зближалась друга пречиста, 39 а припадала в суботу; в п’ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась, обв’язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.

Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває вдома - в науку поїде, то хай погуля.

Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і задумалась: коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині, бо недурно ж мої покійні татуньо розказують було, що будуть не ученики, а мученики. «Боже мій, боже! - додала вголос.- Лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі божому».

Взавтра вже мала виїжджати Мася, і як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і почала гуторить.