Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

увесь час усміхався… І взагалі був аж надто чемний, як для людини, що її допіру несподівано потурбувала поліція: «Якщо вам треба допитати Карла, то я віддаю його до ваших послуг… Хоча його спальня також виходить до саду і він мене запевняв, що теж нічого не чув». — «Ви одружені, пане Йонкер?» — «Певна річ. Моя дружина була прикро вражена, коли дізналася, що сталося вночі за кілька метрів од нашого будинку».

Дійшовши до цього місця в своїй розповіді, Шінк'є помітно занепокоївся..

— Я не знаю, маю рацію я чи ні, пане комісар, але мені хотілося поставити йому багато інших запитань. Та» л не наважився і вирішив, що буде значно краще, коли я відразу доведу все це до вашого відома.

— Отож повернімося до старого ревматика.

— От-от! Саме через нього я й хотів дещо запитати у голландця. Бо однією з перших фраз Маркле було: «Що б ви робили, інспекторе, якби ваша жінка була однією з найвродливіших у Парижі?.. Ха! Ха! Ви не відповідаєте? А вам ще далеко до шістдесяти чотирьох чи шістдесяти п'яти років… Гаразд! Інакше запитаємо… Що має робити шістдесятип'ятирічний старий, коли в нього завжди під боком така прегарна молодичка?..

Так от, у того пана навпроти є свої міркування щодо цього… Я мало сплю… Політичні події мене вже давно не цікавлять, катастрофи теж, а про що інше пишуть газети чи говорить радіо…

Я люблю думати… Ви мене розумієте? Я дивлюся у вікно і думаю… Мало хто знає, яка то втішна річ — думати…

Взяти хоча б цього голландця, та його жінку… До міста вони виходять досить рідко, не частіше як раз чи двічі на тиждень — вона у вечірній сукні, він у смокінгу… Повертаються додому не пізніше першої години ночі, а це означає, що вони були в когось у гостях чи ходили до театру… Самі ж вони ніколи званих обідів не влаштовують… Сніданків також… До речі, вони рідко коли снідають раніше, як о третій годині дня…

Тепер, бачите, кожен розважається як може… Я спостерігаю… Міркую… Роблю всякі здогади…

А подумати є про що, коли бачити, як двічі, а то й тричі на тиждень близько восьмої години до них дзвонить молода, гарна дівчина… Її впускають, а випускають лише пізно вночі або геть на світанку…»

Тепер Мегре вже серйозно шкодував, що не йому довелося допитувати цього старого дивака.

— «І це ще не все, пане, поліцай… Признайтеся, що моє патякання починає вас цікавити… А тепер уявіть собі, що кожного разу це інша дівчина… Найчастіше вони приїздять на таксі, часом приходять пішки… Звідси видно, як вони спершу дивляться на номери сусідніх будинків. Погодьтеся, це також має певний сенс… Це означає, що хтось їм призначив побачення і дав певну адресу… Додам до цього, що я не завжди був ось таким старим, хворим щуром, що заховався у своїй норі… Колись я непогано знався на жінках…

Ви бачите той вуличний ліхтар метрів за п'ять від їхніх дверей?.. Я чув, що ви, поліцаї, можете з першого погляду впізнати жінку, для якої кохання стало професією… А також тих, хто живе, сказати б, на грані: всяких танцюристок кабаре, статисток із театрів чи кіно, котрі також не відмовляються від вигідної інтрижки…»

Мегре рвучко підвівся.

— А тепер, Шінк'є, ви що-небудь зрозуміли?

— Що зрозумів?

— Як це почалося для Лоньйона. Він досить часто проходив уночі по авеню Жюно, більшість мешканців якої знав особисто… І от він помічає, що до голландця вчащають молоді особи, яких ви щойно описали…

— Я про це також думав. Та жодний закон не забороняє мужчині любити різноманітність — незалежно від віку.

І справді, цієї підстави було не досить, щоб такий досвідчений поліцай, як Нечема, налагоджував особистий таємний нагляд за цим будинком.

— У нього могла бути підстава.

— Яка саме?.

— Цілком можливо, що він дочекався, поки не вийде котрась із цих відвідувачок. Не виключено, що він натрапив на повію, яку знав раніше…

— Ясно. І все-таки кожному вільно…

— Це залежить від того, що відбувається всередині будинку, від того, що там бачила та жінка… Що розповідав ще вам цей симпатичний дідуган?

Комісарові дедалі більше подобався цей старий дивак, що влаштовував собі спостережний пункт перед вікном.

— Я поставив йому всі питання, які хотів. І занотовував відповіді.

Шінк'є знову відкрив свого чорного записника:

— Запитання. А вам не здається, що ці жінки приходили до лакея?

Відповідь. Передусім лакей закоханий в офіціантку з молочного бару, що в нижньому кінці вулиці… Така собі маленька кругленька реготуха… Вона кілька разів на тиждень приходить до нього на побачення… І чекає на нього в затінку, метрів за десять від будинку… Я міг би показати вам, де саме… І він не примушує її довго чекати…

Запитання. О котрій годині?

Відповідь. Близько десятої… Гадаю, після того, як він подасть на стіл, бо вечеряють там пізненько… Вони якийсь час прогулюються, взявшись попідручки, інколи зупиняються, щоб поцілуватися, а- прощаючись, стоять кілька хвилин, пригорнувшись одне до одного он за тим виступом стіни праворуч…

Запитання. Він не проводжає її додому?

Відповідь. Ні! Вона сама біжить додому, аж підскакує від щастя… Часом здається, що вона от-от почне танцювати… Крім того, є ще одна підстава гадати, що жінки, про яких я вам казав, приходять не до лакея… Кілька разів я бачив, як води дзвонили, коли його не було вдома…

Запитання. І їх впускали?

Відповідь. Тож-то й воно… І ще цікава деталь… Двері інколи відчиняв голландець, а інколи — його жінка…

Запитання. У них є машина?