Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

крім консьєржки, мешкає лише одне старе подружжя на прізвище Гебр. Та місяць тому вони поїхали до Мексіки, бо там їхня заміжня донька…

Він витяг з кишені чималенький записник, більш як наполовину списаний якимись прізвищами та позначками. З Шінк'є також треба було запастися терпінням, щоб, бува, не образити необережним словом чи жестом.

— На всіх інших поверхах — по дві квартири. На другому живе вдова Фезан, продавщиця крамниці готового одягу, та подружжя рантьє на прізвище Ланьє… Вони обоє кинулися до вікна, як тільки зачули постріли, і встигли побачити машину… Та вона мчала так швидко, що номерів вони розгледіти не змогли.

Напівзаплющивши очі, Мегре неуважно, слухав сумлінний рапорт інспектора, немов то було котяче муркотання. Тільки рівномірне пихкання люльки свідчило про те, що він не закуняв.

Та коли мова зайшла про пана Макле, пожильця третього поверху в сусідньому будинку, комісар нашорошив вуха. За словами Шінк'є, це був вельми єхидний старий, котрий зачинився у своїй домівці і вдовольнився лиш тим, що позирав іронічним поглядом на людську метушню за вікном.

— Через ревматизм він не може ходити. Він пересувається за допомогою двох палиць. Жодна прибиральниця не має права переступити поріг його квартири — можете собі уявити, який там гармидер. Щоранку консьєржка кладе в нього під дверима пакунок з продуктами, які він замовляє напередодні, залишаючи записку на солом'яній маті в коридорі.

Він ніколи не слухає радіо і не читає газет. Консьєржка запевняє, що він дуже багатий, хоча живе майже в злиднях. У нього є заміжня донька, яка не раз намагалася спровадити його в божевільню.

— Може, він справді несповна розуму?

— Як вам сказати… Я ледве домігся, щоб він одчинив мені двері: довелося пригрозити виламати їх. Коли ж він нарешті наважився, то довгенько оглядав мене з ніг до голови й зітхав: «А ви не надто молодий для вашої професії?!» Я відповів, що мені вже тридцять п'ять, і він кілька разів повторив: «Хлопчисько!.. Сопливий хлопчисько!.. Що він може знати у свої тридцять п'ять років?!. Що він спроможний зрозуміти?»

— Він вам розказав щось цікаве?

— Він весь час торочив про голландця, що живе навпроти… Я маю на оці той будинок, який ми бачили вранці з балкона, — триповерховий особняк із заскленим, наче під художню майстерню, дахом… Цей особняк був збудований п'ятнадцять років тому. Його власникові тепер уже шістдесят чотири роки. Це пан Норріс Йонкер. Старий запевняє, що в нього дуже гарна жінка, куди молодша за нього…

Мегре ще раз пошкодував, що не зміг заходитися з цією справою особисто. Він багато віддав би, щоб зустрітися з цим старим ревматиком-мізантропом, який спромігся пустельникувати в самому центрі Парижа, посеред Монмартра, і який бавив час біля вікна, пильнуючи людей у будинку напроти.

— … Зненацька він розговорився… Тільки боюся, що я не зможу повторити вам усього, що він казав, бо старий перескакував з однієї теми на іншу, та ще й висловлював з кожного приводу свої міркування… Потім я побував у самого голландця, тож краще скажу, що сам бачив… Це дуже симпатичний, добре вихований, елегантний пан з вельми багатої і відомої родини… В Амстердамі його батько керував банком «Йонкер — Хагг і компанія»… Сам Норріс Йонкер ніколи справами не займався і, як він сам каже, багато років подорожував по світу… П'ятнадцять років тому він дійшов висновку, що ніде не почуває себе краще, ніж у Парижі, і заходився будувати собі цей особняк на авеню Жюно. По смерті батька банком керує його брат Ганс… Норріс Йонкер вдовольнясться дивідендами і поміщає весь свій капітал у картини…

— У картини? — перепитав Мегре.

— Здається, він власник однієї з найкращих колекцій у Парижі.

— Стривайте!.. Отже, ви підійшли й подзвонили… Хто вам відчинив?

— їхній лакей… Такий собі білявий, рожевощокий молодик…

— Ви сказали, що ви з поліції?

— Авжеж. Це його не дуже здивувало, і він провів мене до холу й запросив сісти… Я не дуже знаюся на живопису, але все-таки розібрав підписи художників, про яких не раз чув: Гоген, Сезанн, Ренуар… Багато голих жінок…

— Вам довелося довго чекати?

— Хвилин десять-п'ятнадцять… Двійчаті двері між холом і салоном були відчинені, і я помітив, як там пройшла молода чорнява жінка. Одягнена в халат, хоч була вже третя година дня… Можливо, я помилився, але в мене склалося враження, що вона пройшла навмисне, щоб глянути на мене… А ще за кілька хвилин знову з'явився лакей і провів мене крізь салон до кабінету, стіни якого були геть заставлені книгами… Там мене прийняв сам пан Йонкер. Він був одягнутий у фланелеві штани, шовкову сорочку з широким розстебнутим коміром та чорну вельветову куртку… Волосся в нього вже зовсім сиве, але вид такий самий рожевий, як і в його лакея… На письмовому столі стояла таця з пляшкою та склянками. «Сідайте, я вас слухаю», — сказав він мені без акценту.

Було видно, що на інспектора Шінк'є справили неабияке враження розкішна обстановка в домі голландця, його картини, а також манери та поводження самого хазяїна.

— Слово честі, я спершу не знав, з чого почати… Я запитав його, чи не чув він часом пострілів уночі… Він одказав, що не чув, бо його спальня виходить вікнами на подвір'я, та й стіни будинку такі грубі, що всередину не проникає жодного звуку з вулиці. «Я терпіти це можу шуму», — признався він мені й почастував лікером. Не знаю, як він називається, але дуже міцний, з присмаком апельсина… «І все-таки ви б мали знати, що сталося перед вашим будинком минулої ночі…» — «Карл мені сказав про це, коли подавав сніданок… Це було о десятій ранку. Карл — це мій лакей, син одного з наших фермерів. Він сказав, що на авеню Жюно метушня, бо вночі якісь гангстери підстрелили поліцая…»

— А який у нього був настрій? — запитав Мегре, бавлячись люлькою.

— Він був цілком спокійний,