Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

починати все спочатку. Знову добирати снігунові яйця, просівати ячмінне борошно, молоти присмаки…

Вельма відхилилася від дівчини і глянула на долівку.

— Ні, — проголосила вона, похитавши головою, — не доведеться. Диви!

На свій подив, Маріс побачила, що миска, зроблена з твердого, мов залізо, дерева, впала сподом донизу. Жодної крапельки тіста — яке вже було легке, як піна — не розбризкалося. Вона підібрала миску, поставила її на стіл і втерла очі.

— Ось бачиш, — усміхнулась Вельма, беручи Маріс за обидві руки, — справи йдуть куди краще, ніж здавалося спершу.

Маріс здригнулася. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Ці слова громом озивалися у неї в голові. «Куди краще, ніж здавалося спершу». Вона випручала руки.

— Ні, не краще, — гірко промовила дівчина. — Гірше! Йдуть так, що гірше не буває!

— Як? Чому? — розгубилася Вельма. — Сили небесні, що ти городиш, дитино? Що саме йде гірше?

— Усе! — зойкнула Маріс. — Цебто, я так стараюся… — Вона захлипала. — Стараюся з усієї сили. Та батько мене, здається, навіть не помічає. Хоч би що я робила. Я знаю, він тут не винний. Він… він стільки часу присвячує своїй Великій справі, але… О Вельмо, далебі, я так за нього переживаю. Здається, він забув, що таке сон…

Трольчиха співчутливо кивнула головою. Ніхто не знав краще за неї, як у юної панночки болить серце за свого батька.

— А потім з’являється він. Він! Отой самовпевнений син небесного пірата, нікчемний усевіда — Квінт!

— Але ж ти казала, ніби ти з ним ладнаєш, — відповіла Вельма, погладжуючи дівчину по руці.

— Так, — відповіла Маріс, — але тепер у батька ще менше часу для мене. Тільки й чуєш: «Квінте, чи не зробив би ти оцього? Квінте, чи не зробив би ти отого?» — вона відвернулась. Так наче він волів би мати сина, а не дочку…

— Годі, Маріс, — урвала Вельма. І похитала головою. — Перестань дутися! Я не хочу сказати, ніби робота не поглинає у Найвищого Академіка забагато часу. Бо таки поглинає. Та хіба це означає, ніби він любить тебе бодай на крихту менше? Робота — це робота, сім’я — це сім’я, а…

— А Квінт — і те і те, — перебила дівчина. — Робота і сім’я.

— Ні, — не погодилася Вельма.

— Так, — не здавалася Маріс. — Батько втаємничує його геть у все. Посилає в якихось справах, дає завдання… — Вона підвела сердитий погляд. — Він ніколи не давав мені жодних завдань!

— Батько взяв його за учня, — лагідно пояснила Вельма. — А учні те все й роблять.

— А що він казав отоді Вітроногому Шакалові? — не вгавала Маріс, ковтаючи сльози. — «Поки Квінт лишатиметься тут, він буде мені як рідний син». Його рідний син! Ти розумієш? Робота і сім’я. Він — і те і те! А я? Куди поділась я?!!

— Маріс, золотко моє, — сказала Вельма, — послухай стару Вельму і згодься, що ти трохи ревнуєш.

— Ревную? — вибухнула Маріс. — Не сміши людей! Ревную до цього неотеси? — Я не ревную, я… я… — Її спідня губа засіпалась. — Я самітна, — озвалася вона нарешті непевним, кволим голосом.

— О, Маріс, — прошепотіла Вельма, скрушно хитаючи головою.

— І я нічого тут не вдію, — випалила дівчина. — Я просто відчуваю це — і край…

— «Твої відчуття — це твої відчуття», — так кажемо ми, лісові тролі. — Вельма поплескала Маріс по плечі. — І коли ти знаєш, що відчуваєш, — це вже перший крок до того, щоб змінити відчуття, — сказала вона. — Якщо ти справді цього хочеш.

Маріс стенула плечима. Вона ще не оговталася після сліз.

— Як же мені щось змінити, якщо нічого більше не міняється? — схлипнула вона. — Я хочу сказати, якщо батько не перестає так важко працювати, а Квінт — постійно поглинати всю його увагу…

— Ну, — сказала Вельма, — тоді ти повинна змінити становище.

— Як? — запитала Маріс.

Вельма закліпала очима.

— Подумай сама, — відповіла вона повагом. — Тобі здається, ніби твій батько тебе не помічає. Ти не можеш доступитися до нього. І ти почуваєшся самотньою. А натомість Квінт, здається ближчим до твого батька, але він тут новак. Він зовсім не має друзів. Можна гадати, він і сам трохи самотній. Либонь, йому хотілося б перекинутися словом-другим із якимось своїм перевесником. Отож…

— Отож, подружитися з Квінтом? — урвала Маріс.

Вельма усміхнулась.

— Неодмінно, — потвердила вона. — Гадаю, непогано було б для почину приготувати до чаю на Окострільну ніч найсмачніші у світі духмяні ячні коржі. Отож, до роботи! Вивертай бляху, а я тим часом востаннє стану до міхів, і…

— А коли їх посадять у піч… — почала Маріс.

— Ну? — нашорошилась Вельма.

— Можна мені буде почистити миску? — запитала дівчина.

Вельма розпливлась у широкій усмішці, аж очі її заховались у щоках, а бульбатий ніс задерся догори.

— Ну, звісно ж, яблучко моє солоденьке, — сказала вона. — Чисть собі на здоров’ячко.

***

У горішній галереї над кухнею, високо над юною панночкою та її напутницею-трольчихою, стояла самітна постать, чия голова була повита хмарами пари. То був Квінт.

Надто зморений після довгої ночі, проведеної у Великій бібліотеці, аби заходитися коло домашнього завдання, яке завдав їм Нестуляйгуба, але надто збуджений, аби спати, він знову блукав палацовими коридорами. Тут усе вражало уяву.

Цим разом Квінт напав на музичну палату. Вона була чудова. На узвишші стояв клавінет — клавішний інструмент: струни всередині нього бриніли, мабуть, чи не від щипків. Поруч стояло три крісла, кожне з іншим інструментом. Перше — з духовим, друге — зі струнним, третє — зі струнно-духовим. Цей останній був змайстрований із панцира якогось величезного жука-королаза і мав порожнисту руру почасти зі світлякової деревини, почасти з кишки лісового кота. Смик стояв, прихилений до спинки.