Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Де ти пропадав? — запитав чийсь голос. Квінт обернувся і побачив Маріс, яка, взявши руки в боки, стояла посередині вхідного вестибюлю.

— Я… я ходив виконувати одне доручення, — відповів хлопець, — для твого батька. — Він сягнув за пазуху і вийняв сувій. — Батько просив принести йому оце. — Квінт ступив крок уперед. — Я повинен негайно передати.

— О, ні, не повинен, — заперечила Маріс. — Ти ж бачив, який він стомлений.

— Але…

— Він знову працював цілісіньку ніч, — сказала дівчина з притиском. — І зараз його в жодному разі не можна турбувати.

— Але ж, Маріс! — не вгавав Квінт. Далебі, він її не розумів. Осоружний він їй абощо? Хоч би що він зробив, — усе не те, принаймні, так подеколи йому здавалося.

— Можеш віддати мені, — нетерпляче сказала дівчина і простягла руку. — Батько прокинеться — і я йому вручу.

Квінт неохоче скорився.

— Дякую, — бришкливо сказала Маріс. — А тепер піди вмийся і перевдягнись. Не являтися ж тобі в клас у такому вигляді. Нестуляйгуба як розсатаніє — буде нам непереливки, і моєму батькові, й мені.

— Клас? Нестуляйгуба? — спантеличено перепитав Квінт. — Котра зараз година?

Ту ж мить дзиґарі на ратушній вежі вибили три чверті.

— За чверть шоста, — відповіла Маріс. — До початку лекцій залишилося п’ятнадцять хвилин!

На кухні можна було задихнутися від паркої жароти. Повітря над розпеченою плитою хвилювало, наче вода, а під високою склепінчастою стелею клубочилися цілі хмари густої пари. Та ба, Вельмі й цього було замало.

— Піддай-но жару, — пихтіла вона, безнастанно помпуючи пічні міхи — спочатку однією ногою, потім другою. Один-два, один-два. У рурах сичало стиснуте повітря. Ревіло полум’я.

Маріс відкинула пасмо зі спітнілого чола і звела голову. Цілий ранок вона тремтіла з холоду у відкритому для всіх протягів класі Нестуляйгуби, чи ж випадало тепер ремствувати на густий жар, яким пашіло від палахкої печі?

— Вона що, справді має бути така гаряча? — запитала дівчина.

— Якщо ми… хочемо, щоб наші запашні коржики були ячні… а не камінні, — засапано відповіла Вельма. — Що полум’я жаркіше…

— … то тісто пишніше, — закінчила за неї Маріс і засміялася. Вона вже тисячу разів чула ці слова у «коржикові» дні. То була одна з численних приповідок лісових тролів, які Вельма винесла з Темнолісу і які поколіннями переказувалося з уст в уста. Трольчиха почула їх від своєї матері, та — від своєї, а та — від своєї… А тепер бездітна Вельма ділилася своїми скарбами з Маріс.

Вельма озирнулась і побачила, що юна панночка сидить на своєму табуреті за круглим столом з усмішкою від вуха до вуха. Трольчиха підтикала фартух.

— Ти вже вибачай, — сказала Вельма, — мені здавалося, ніби тобі подобаються коржі, хрусткі зверху і пухкі всередині.

— Свята правда, — підтвердила Маріс.

— Тоді нам слід зробити дві речі, — оголосила Вельма. — По-перше, натопити піч до білого жару. По-друге… — Її погляд ковзнув по нерухомій копистці в руці Маріс. — Ми повинні вимішувати тісто, аж поки воно стане пухке, наче піна. — Її очі прищулились. — Воно вже стало, як піна? — запитала трольчиха.

Маріс зазирнула в миску. Тісто розмазалося по стінках.

— Ще не зовсім, — трохи засоромлено відповіла дівчина.

— О, вимішуй, дитино! Вимішуй! — наказала Вельма. — А я тим часом кину оком на лісові яблука.

Маріс кивнула головою, обхопила миску рукою і заходилася щосили повертати кописткою в масній суміші. З самого малку з-поміж усіх тістечок, печив та іншої печеної смакоти, яку вони випікали у парі з Вельмою, найбільше їй подобалися духмяні ячні коржі. Вони були смачні й так, а з традиційною для Окострільної ночі начинкою з лісових яблук, викачаних у меді й покритих вершками, видавалися просто неперевершені. Власне, то Маріс запропонувала напекти трохи коржів для Квінта. А тепер, відчуваючи, як їй болить права рука і терпне ліва, вона вже починала каятися у своєму пориві великодушності.

— Ну, як там у вас із юним нащадком капітана небесних піратів? — поцікавилась Вельма, ворушачи в горщику тушковані лісові яблука.

Маріс здригнулася. Ось уже вкотре вона запитувала себе, чи її стара нянька не читає часом чужих думок. І якби її обличчя не пашіло вогнем від жару, вона зашарілася б від збентеження.

— У нас усе гаразд, — відказала дівчина.

— Я б сказала, краще не буває, — поправила Вельма. — Бо з якого б то дива ми готували для нього духмяні Окострільні коржі?

Маріс іще з більшим запалом заходилася місити тісто. Бризки липкої маси ляпали на неї, на стіл, на підлогу.

— Здається, я тобі вже сказала, — знизала вона плечима, — у нас усе гаразд.

— А хіба ти не сказала, ніби він тобі видається… — Вельма знову опустила накривку на запінений горщик, — …трохи загрубим і зарізким.

— Ну, видається, — шморгнула носом Маріс.

— Хм-м-м, — задумливо протягла Вельма. — А твій батько начебто високої про нього думки, — додала вона.

Маріс закопилила губи.

— Та невже? — здивувалась вона і заходилася місити тісто так несамовито, що добрячий його кавал ляпнув їй просто межи очі. — Ой! — скрикнула дівчина, миска вислизнула їй з руки і брязнула об долівку, наробивши чималого грюку.

— НІ! — закричала Маріс і залилася слізьми. — Ні, нянечко, — ридаючи, проказала дівчина. — Я така безпорадна! Така недотепа! Що не зроблю — усе не так!

— Маріс, яблучко моє солоденьке, — втішала її Вельма, заклопотано морщачи обличчя. Відтак підійшла до дівчини, обійняла її за стан, і міцно, але лагідно пригорнула до себе. — Ну-ну, — шепотіла вона, втираючи обличчя Маріс фартухом. — Не варто так побиватися. Це жменька тіста, тільки й того.

— Але я все зіпсувала, — не вгавала Маріс. Пекучі сльози струменіли по її щоках. — Нам доведеться