Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Пригадав я також своє засмучення, коли виявив, що записник безслідно зник, хоча я чудово знав, що заховав його в надійному місці. Я ще бачу, як нишпорю по всіх закутках кімнати в передмісті Лондона; нарешті, зневірившись, я змирився з пропажею. Роки минали, і нові події затерли в моїй пам’яті і нотатки, і саму розповідь. І ось тепер вони спливли з минулого, сколихнули спогади, і нині я починаю викладати цю чудову розповідь із такого багатого пригодами життя мого любого друга Аллана Квотермейна, який так давно чекає на мене в царстві тіней.

Одного разу ввечері ми, тобто старий Аллан, сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я, зібралися в кабінеті у Квотермейна на “Мизі”, палячи люльки і розмовляючи про різні речі.

Я згадав у розмові, що якось я надибав передрук з американської газети про те, що в басейні Замбезі якісь мисливці бачили нібито величезного допотопного плазуна, і запитав Аллана, чи можна цьому вірити. Аллан похитав головою і обережно відповів, що Африка велика — можливо, що в її глибинах ще водяться доісторичні тварини.

— Я натрапив одного разу, — поспішно додав він, ухиляючись від ширшої теми, — на величезну змію, завбільшки з південноамериканську анаконду, яка, кажуть, сягає шістдесяти фунтів у довжину. Ми її вбили, тобто не я, а мій слуга, готтентот Ханс. Тубільці шанували цю змію, як божество. Вона могла б дати привід для розмов про допотопних плазунів. А одного разу я бачив слона, який настільки перевищував звичні розміри, що, можливо, він належав доісторичній ері. Він був відомий кілька сторіч і звався Джана.

— Ви його вбили? — поцікавився Гуд.

Аллан крізь засмагу і зморшки зарум’янів і різко відповів, втрачаючи свою звичну добродушність:

— У мисливця не питають про результат полювання, якщо він сам не розповідає. Але якщо вам хочеться знати, — ні, я не вбив цього слона. А вбив його Ханс і цим урятував мені життя. Я ж промахнувся в нього обома зарядами на відстані в кілька кроків.

— Ну, Квотермейне, — вигукнув невгамовний Гуд, — це ви промахнулися у великого слона з відстані кількох кроків? Отже, занадто перелякалися.

— Хіба я не сказав, що промахнувся, Гуде? Втім, ви знаєте, я ніколи не міг похвалитися особливою хоробрістю. Під час зустрічі з цим Джаною кожен би злякався — навіть ви, Гуде. Проте за деякою великодушністю ви погодилися б, що в мене є й інші причини, з яких я не можу байдуже згадувати про це мерзотне — так, саме мерзотне видовище: зустріч із Джаною призвела до смерті старого Ханса, якого я любив.

Гуд знову приготувався заперечувати, але сер Генрі випростав свою довгу ногу і штрикнув його в підборіддя, після чого капітан замовк.

— Зате, — поспішно додав Аллан, змінюючи неприємну тему, — я зустрівся одного разу, правда, не з допотопним плазуном, з плем’ям, яке поклонялося богу-чудовиську, або фетишу, який був, мабуть, пережитком стародавнього світу.

Він замовк, показуючи, що питання вичерпане, але я жадібно запитав:

— Що ж це був за фетиш, Аллане?

— Це довга історія, друже мій, — заперечив він, — якщо її розказати, то Гуд, звичайно, не повірить, до того ж пізно, і я боюся вам набриднути. Далебі, я не закінчив би за одну ніч.

— Для Гуда і Куртіса тут є віскі, содова й тютюн; я ж повартую між вами і дверима й не рушу з місця, поки ви мені всього не розкажете, Аллане. Неввічливо йти спати раніше від своїх гостей, так що, будь ласка, починайте, — додав я, усміхаючись.

Старий забурчав, але ми в урочистому мовчанні з’юрмилися біля нього, і він, нарешті, почав свою розповідь.

— Гаразд, якщо вам неодмінно хочеться. Багато років тому, коли я був порівняно молодим, одного разу я зупинився на привалі в Драконових горах. Їхав я в Преторію з товаром, який сподівався розпродати серед тубільців, щоб потім вирушити на північ полювати на велику дичину. В широкій долині, міжгір’ї, нас застала найсильніша гроза. Якщо не помиляюся, відбувалося це в січні, а ви, друзі мої, знаєте, що таке натальські грози в спекотну пору року. Гроза насувалася на нас відразу з двох протилежних боків.

Повітря немов згустилося, потім налетів крижаний вітер і стало майже темно, хоча було близько першої години дня. Над вершинами навколишніх гір почали спалахувати блискавці.

Окрім візника і погонича, зі мною був Ханс, про якого я щойно говорив, — маленький, зморщений готтентот, мій вірний товариш у подорожах і пригодах, невизначеного віку й одна з найрозумніших людей в Африці. У полюванні на дичину з ним ніхто не зміг зрівнятися, проте у нього, як у всякого готтентота, були свої вади — при кожній слушній нагоді він пив, як віл; були у нього і свої готтентотські чесноти — він був відданий, як пес. Так, він любив мене, як собака свого господаря, який узяв його сліпим щеням і виростив біля себе. Для мене він зробив би все: збрехав, украв, убив би і визнав би це за свій священний обов’язок. Так, будь-якого дня він був готовий померти за мене, як це і сталося, врешті-решт.

Аллан замовк, вдаючи, що вибиває люльку, в чому абсолютно не було потреби, оскільки він її тільки-но набив. Гадаю, він просто хотів стати спиною до світла, щоб приховати хвилювання.