Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Потім своїм характерним легким рухом він швидко обернувся на каблуках і продовжував:

— Я йшов перед візком, оглядаючи вибоїни і каміння гірської стежини, що називалася дорогою хіба що із чемності, а за мною, як тінь, відданий своїй місії, ішов Ханс. І ось я почув це глухе кахикання, яке означало, що він хоче привернути мою увагу, і я запитав через плече:

— Що таке, Хансе?

— Нічого, баасе10, — відповів гуттентот. — Ось тільки велика буря насувається. Дві бурі, баасе, не одна; а коли вони зіткнуться, відбудеться битва — небом літатимуть списи, і обидві хмари стануть плакати дощем і градом.

— Так, — сказав я. — Але я не бачу можливості сховатися, отже, нічого не вдіяти.

Ханс порівнявся зі мною і знову кашлянув, бгаючи в кістлявих пальцях брудну ганчірку, яку він величав капелюхом.

— Багато років тому, баасе, — сказав він, указуючи підборіддям на купу каміння під схилом гори за милю від нас, — там була печера. Хлопчиком я в ній ховався з кількома бушменами. Це було після набігу зулусів — коли в Наталі стало нічого їсти і люди їли одне одного.

— А чим годувалися твої бушмени?

— Здебільшого слимаками і кониками, баасе, а іноді вдавалося застрелити отруєною стрілою антилогіу. За відсутністю кращого, баасе, смажена гусінь буває дуже непогана і сарана теж. Пам’ятаю, я вмирав з голоду, а на них розжирів.

— Отже, Хансе, ти вважаєш, що нам краще сховатися в цій печері, якщо вона там є?

— Так, баасе, печера не може втекти, а я не забув місця, де прожив два місяці.

Я озирнувся на хмари — вони були надзвичайно чорні. Збиралася диявольська гроза. Становище було тим більше неприємним, що під нашими ногами лежали пласти залізняку, що притягує електрику.

Поки я розмірковував, нас наздогнав натовп кафрів, які мчали щодуху, мабуть, сподіваючись знайти притулок від грози. Судячи зі вбрання, вони, мабуть, вирушали на весілля. Пробігаючи повз нас, один із них крикнув мені:

— Швидше, швидше, Макумазане, блискавки люблять це місце.

Це припинило мої вагання. Я наказав візникові підхльоснути биків, а погоничу рухатися за Хансом, який добре пам’ятав цю місцевість.

У повітрі панувала тиша, а морок так згустився, що передній віл здавався примарою; на додачу стало дуже холодно, над гребенями гір танцювали зірниці, але грому було ще не чутно. В природі коїлося щось дивне й аномальне, навіть воли це відчували і рвалися із збруї, так що їх не доводилося поганяти. Нерви мої нагадували натягнуті струни. Я з нетерпінням чекав, коли ж ми, нарешті, доберемося до печери.

Моя тривога посилилася, коли хмари зустрілися і краї їх, торкнувшись, ніби в поцілунку, спалахнули вогнем, і земля задвигтіла від громового удару. Блискавка вдарила за п’ятдесят ярдів від візка — якраз у тому місці, де ми перебували за хвилину перед тим. Одночасно вибух грому показував, що гроза висить над самісінькою головою.

Це було відкриття балу — перший несподіваний грім оркестру. Потім почався танок — вогняні стрічки і полотна танцювали на паркеті неба.

Важко описати цю пекельну бурю, але ви, друже мій, бачили натальські грози і знаєте, що вони сильніші за будь-які описи. Блискавки, всюди найрізноманітніші блискавки. Одна, я пам’ятаю, нагадувала вогняну корону, що вінчає чоло гігантської хмари. Здавалося, вони не тільки падають з неба, а й стрибають у небо з землі під безперервний акомпанемент суцільного громового гуркоту.

— Та де ж, чорти б тебе забрали, твоя печера? — проревів я у вухо Хансу.

Він щось крикнув у відповідь, чого я не розібрав через гуркіт грози, і вказав на підніжжя гірського схилу, тепер уже за двісті ярдів від нас. Воли помчали вскач, мало не перекидаючи воза. На щастя, вони бігли в потрібному напрямі.

Погонич працював батогом, не даючи змоги волам розбігтися в різні боки, і, судячи з руху губ, скажено лаявся голландською і зулуською. Нарешті біля крутого схилу гори тварини зупинилися і збилися в купу, за звичаєм переляканих волів, які не можуть везти далі свій вантаж.

Ми вискочили з візка і заходилися якнайшвидше їх розпрягати — нелегка, скажу вам, робота, тим паче, що її доводилося виконувати буквально під вогнем. Блискавки так і падали довкола нас, і щомиті я чекав, що одна з них ударить у віз і покладе край нашій пригоді. Я так боявся, що насилу подолав спокусу кинути волів напризволяще і бігти до печери, якщо тільки там така була — бо я ніякої печери не бачив.

Проте гордість утримала мене від утечі. Бійтеся скільки вам завгодно, але не показуйте свого страху тубільцю. Інакше кінець вашому впливу на нього. Тоді ви вже не велкий Білий Вождь якоїсь вищої раси; ви такий же простий смертний, як і він, навіть, можливо, нижчий за нього, якщо вирізняється