Каміло Хосе Села - Вулик

— Сторгувався по чотирнадцять п’ятдесят?

— Так. Спершу вони заправили по п’ятнадцять, але зрештою погодилися продати за оптовою ціною та скинули два реали.

— Добре. Ну, ти знаєш, що робити: не підмастиш — не поїдеш, та тільки так, щоб комар носа не підточив. Уторопав?

— Так, сеньйорито.

Юний поет, утупившись у стелю, слинить олівець. Він із тих поетів, хто пише вірші «з ідеєю». Цього вечора ідею він уже має. Бракує лише рим. Деякі він уже занотував. Тепер він шукає якесь слово, котре б римувалося зі словом «річка», але щоб це не була «мжичка» чи «крамничка»; у нього в голові вже крутиться «чарівничка», а ще «свічка».

«Мене стримують безглузді шори, я нидію під панциром буденності.

Дівчина з блакитними очима... А я ж хочу бути сильним, могутнім. З блакитними прекрасними очима... Творіння вбиває людину або людина вбиває творіння. Злотокудра дівчина... Померти! Авжеж, померти! І залишити по собі тоненьку збірку поезій. О, яка вона чарівна!..»

Юний поет пополотнів, він блідий як стіна, лише на вилицях пломеніють дві рожеві цятки.

«Дівчина з блакитними очима... Річка, річка, річка. З блакитними прекрасними очима... Просто чарівничка. Злотокудра дівчина... Мов незгасна свічка. Дівчина з блакитними очима... Наче запальничка. З блакитними прекрасними очима... Ніжна, мов ягничка. Дівчина з блакитними очима... Мов перепеличка. Дівчина з блакитними очима... Незабутня нічка... Дівчина з блакитними очима... Дівчина з очима... Які ж у неї очі?.. Дівчина... А до чого тут узагалі очі?.. Тарам-пам-пам... Ти моя зірничка...»

Раптом юнакові здається, що кав’ярня попливла у нього перед очима.

«Ти красива з личка. Чудово...»

Юнак трохи поточується, його нудить, наче хлопчика від морської хитавиці, він відчуває сильний жар у скронях.

«Мені щось привиділося... Може, це моя матір... Так, красива з личка... Якийсь чоловік ширяє над оголеною жінкою... Яка чарівничка, ні... І тоді я їй скажу: ніколи!.. Світ, цілий світ... Авжеж, чудово, просто чудово...»

За столиком у глибині зали дві розмальовані, наче мавпи, пенсіонерки розмовляють про музикантів.

— Він справжній артист, я з приємністю його слухаю. Ще мій покійний Рамон, хай земля йому буде пером, казав: «Поглянь-но, лишень, Матильдо, як він притуляє скрипку до підборіддя». Таке життя: якби цей хлопчина мав покровителів, він би далеко пішов.

Донья Матильда закочує очі. Це неохайна гладуха з неабиякими претензіями. Від неї чимось тхне, а її величезне черево — наслідок водянки.

— Він справжній артист, митець.

— Так, ви маєте рацію: я цілий день чекаю миті, коли почую його. Я теж вважаю його справжнім артистом. Коли він у властивій одному йому манері грає вальс із «Веселої вдови», я почуваюся зовсім іншою людиною.

Донья Асунсьйон схожа на покірливу овечку.

— В наші дні музика була іншою, правда? Ніжнішою, зворушливішою, хіба ні?

Донья Матильда має сина, котрий наслідує зірок; він живе у Валенсії. Донья Асунсьйон має двох дочок: одна одружена з таким собі Мігелем Контрерасом — дрібним службовцем з міністерства громадських робіт і випивакою. Друга, хоч і незаміжня, проте дуже приваблива, живе в Більбао з якимось університетським викладачем.

Лихвар хусточкою витирає рота хлопчикові. У того жваві гарні очі, і хоча вбраний він не надто охайно, проте тримається з деякою зверхністю. Хлопчик випив подвійну каву з молоком, з їв дві булочки і не від того, щоб з їсти ще.

Дон Тринідад Гарсія Собрино продовжує незворушно сидіти. Він чоловік миролюбний, обожнює порядок і прагне жити спокійно. Його внук схожий на худющого, з випнутим черевом циганчука. На ньому плетена шапочка і такі ж гетри — цього хлопчика надто кутають.

— Що з вами, юначе? Вам зле?

Юний поет не відповідає. Він наче онімів, утупившись широко розплющеними очима в одну точку. Пасмо волосся лягло йому на чоло.

— Ви захворіли?

Кілька голів повернулося в їхній бік. Поет над силу безглуздо посміхається.

— Слухайте, допоможіть-но мені його трохи підвести. Йому, либонь, зовсім зле.

Ноги поета ковзають, він сповзає під стіл.

— Допоможіть мені хто-небудь! Я сам не впораюся.

Дехто з відвідувачів підводиться. Донья Роса, стоячи за шинквасом, спостерігає цю сцену:

— Знайшли через що здіймати галас...

Впавши під стіл, юнак забив лоба.

— Відведімо його до вбиральні, у нього, мабуть, паморочиться в голові.

Поки дон Тринідад і три-чотири відвідувачі відводять поета до вбиральні, щоб той трохи оговтався, онук дона Тринідада підбирає і їсть розкидані по столу крихти здобної булочки.

— Запах дезінфекції приведе його до тями; він, напевне, зомлів.