Каміло Хосе Села - Вулик

— Падильє!

— Іду, сеньйорито Ельвіро!

— Дай-но мені два «Тритони», завтра заплачу.

Падилья дістає дві сигарети та кладе на столик перед сеньйоритою Ельвірою.

— Одна буде на потім, на після вечері, розумієш?

— Авжеж, самі знаєте, я вам довіряю.

Продавець сигарет галантно всміхається. Сеньйорита Ельвіра всміхається й собі.

— Слухай, можеш переказати Макаріо моє прохання?

— Авжеж.

— Скажи йому, нехай заграє «Луїсу Фернанду»[16], коли його ласка.

Продавець сигарет чвалає до естради, де сидять музики. Якийсь сеньйор, котрий уже досить давно перезирається з Ельвіритою, нарешті зважується заговорити.

— Ці сарсуели просто чудові, чи не так, сеньйорито?

Сеньйорита Ельвіра строїть згідливу міну. Сеньйор не знічується, він сприймає цю міну як вияв симпатії.

— І дуже зворушливі, правда?

Сеньйорита Ельвіра мружить очі. Сеньйор продовжує напосідати:

— Вам подобається театр?

— Якщо п’єса гарна...

Сеньйор сміється, наче потішений вдалим дотепом. Тоді відкашлюється і підносить сеньйориті Ельвірі запаленого сірника.

— Авжеж, авжеж. А кіно? — править він своєї.— Кіно вам також подобається?

— Іноді...

Сеньйор робить неймовірне зусилля, що змушує його почервоніти аж до вух, і додає:

— Коли в залі темно-претемно, га?

Сеньйорита Ельвіра відповідає обачливо, з гідністю:

— Я ходжу в кіно лише для того, щоб дивитися фільми.

Сеньйор квапливо погоджується.

— Звісно, певна річ, і я теж... Я просто подумав про молодь, знаєте, про молоді парочки, адже всі ми були молодими!.. Слухайте, сеньйорито, я завважив, що ви курите; мені дуже подобається, коли жінки курять; зрештою, що в цьому поганого? Нехай кожна людина живе, як їй заманеться, ви згодні? Я це кажу, бо мушу негайно йти, ми, якщо ви не проти, продовжимо нашу розмову іншим разом, а зараз, з вашого дозволу, я хотів би... запропонувати вам пачку «Тритону».

Сеньйор говорить швидко, він ніяковіє. Сеньйорита Ельвіра відповідає дещо зверхньо, почуваючись господаркою становища.

— А чом би й ні? Коли вже вам так хочеться.

Сеньйор кличе продавця, купує у нього пачку сигарет і, люб’язно всміхаючись, віддає її сеньйориті Ельвірі; тоді вдягає пальто, бере капелюх і, перш ніж піти, каже:

— Радий був познайомитися, сеньйорито. Леонсіо Маестре до ваших послуг. Як я вже казав, ми ще побачимось. І, сподіваюся, заприятелюємо.

Господиня кличе буфетника. Його звуть Лопес, Консорсіо Лопес, родом він із Томельйосо — великого, красивого й багатого селища в провінції Сьюдад Реаль[17]. Лопес — симпатичний і навіть чепуристий молодик із великими руками й низьким чолом. Він дещо ледачий і не звертає уваги на кепський гумор доньї Роси. «Краще дати цій відьмі вибалакатися,— зазвичай каже він,— тоді вона сама стулить пельку». Консорсіо Лопес — філософ-практик, і — правду кажучи — його філософія добре йому допомагає. Якось у Томельйосо, років десять чи дванадцять тому — ще до того, як він перебрався до Мадрида,— брат його тодішньої подружки, з якою він не схотів брати шлюб після того, як зробив їй двійко близнят, сказав йому: «Або ти одружишся з Марухітою, або я тобі дещо відріжу». А що Консорсіо не мав бажання ні одружуватися, ні залишитися кастратом, він сів на поїзд і чкурнув до Мадрида. Мабуть, ця історія з плином часу забулася, бо ніхто його більше не турбував. Консорсіо завжди носив у гаманці дві фотографії близнюків — на першій, де вони голі лежали на диванній подушці, їм було лише кілька місяців; другу було зроблено після першого причастя. Обидва знімки вислала йому колишня коханка Маруха Ранеро, на той час уже сеньйора Гутьєррес.

Отож, як ми вже сказали, донья Роса кличе буфетника:

— Слухаю, сеньйорито.

— Як іде вермут?

— Добре, поки що добре.

— А ганусівка?

— Декому може не вистачити.

— Нехай п’ють щось інше! Я не збираюся зазнавати збитків, просто не бажаю. До біса їхні претензії! Слухай, то ти купив?

— Цукру?

— Так.

— Авжеж, завтра привезуть.