Каміло Хосе Села - Вулик

Сидячи на унітазі й притулившись головою до стіни, поет блаженно посміхається. Він почувається щасливим, хоча й не усвідомлює, чому саме.

Дон Тринідад повертається до свого столика.

— Він уже очуняв?

— Так, пусте. Звичайна млість.

Сеньйорита Ельвіра повертає продавцеві дві сигарети.

— А ось іще одна для тебе.

— Дякую. Пощастило, еге ж?

— Пхе! Велика важниця...

Якось Падилья обізвав рогачем одного з залицяльників сеньйорити Ельвіри, і та образилася. Відтоді продавець сигарет поводиться більш поштиво.

Дона Леонсіо Маестре ледь не збив трамвай.

— Віслюк!

— Сам — віслюк! Про що ти думав?

Дон Леонсіо Маестре думав про Ельвіриту.

«Вона гарненька, дуже гарненька. Авжеж! І, здається, порядна дівчина... Ні, вона не шльондра. Втім, хтозна. Кожне життя — то цілий роман. Вона схожа на дівчину з пристойної родини, котра посварилася з батьками. Тепер, мабуть, працює в якійсь конторі, напевне, в якійсь фірмі. У неї сумне ніжне обличчя; здається, їй бракує ласки, вона хоче, щоб її голубили і цілий день милувалися нею».

Серце дона Леонсіо Маестре мало не вистрибує з-під сорочки.

«Завтра знову піду до кав’ярні. Так, неодмінно. Якщо вона буде там, це добрий знак. Якщо ж ні... Якщо її там не буде... Я її розшукаю!»

Дон Леонсіо Маестре, піднявши комір пальта, двічі підстрибує.

«Ельвіра, сеньйорита Ельвіра. Гарне ім’я. Сподіваюсь, пачка сигарет потішила її. Як закурить, згадає про мене... Завтра повторю їй своє ім’я. Леонсіо, Леонсіо, Леонсіо. Вона, мабуть, називатиме мене якось пестливо: Лео, Онсіо, Онсете... Піду перехилю келишок, бо дуже вже хочеться».

Дон Леонсіо Маестре заходить до бару і тут-таки біля шинкваса випиває келих вина. Поруч на стільці сидить якась дівчина й посміхається йому. Дон Леонсіо повертається до неї спиною. Дивитися на цю посмішку було б з його боку зрадою, першою зрадою Ельвіриті.

«Ні, не Ельвіриті. Ельвірі. Яке просте й гарне ім’я».

Дівчина, що сидить на стільці, кидає через плече:

— Гей, понуро, даси мені прикурити?

Дон Леонсіо тремтячими руками запалює й підносить їй сірника. Тоді платить за вино — і швидко виходить надвір.

«Ельвіра... Ельвіра...»

Донья Роса, перш ніж дати буфетникові спокій, запитує:

— Ти музикантам дав кави?

— Ні.

— Ну, то дай; здається, вони втомилися. Ач, ледацюги!

Музиканти на своїй естраді видобувають останні такти уривка з «Луїси Фернанди», того чарівного уривка, що починається словами:

Перед тим вони грали «Музичний момент», а ще раніше — «Дівчину з букетом троянд», героїня якої — «чарівна мадридка, вербени квітка».

Донья Роса підходить до музикантів.

— Я наказала, щоб вам принесли кави, Макаріо.

— Дякую, доньє Росо.

— Нема за що. Ви ж знаєте, моє слово закон.

— Звісно, знаю, доньє Росо.

— Ще б пак.

Скручуючи сигарету, скрипаль дивиться на господиню великими лупатими, наче в нудьгуючого бугая, очима. Губи в нього зневажливо відкопилені, дихання уривчасте.

— Вам теж принесуть кави, Сеоане.

— Гаразд.

— А ви, чоловіче, щось не дуже чемний!

Макаріо втручається, щоб розрядити атмосферу.

— У нього болить шлунок, доньє Росо.

— Але це не привід, щоб бути хамулою. Ну й виховання у цих