Симона Вілар - Щаслива суперниця

відійшов доволі далеко від багаття. Тут розташувалися на відпочинок люди старшого віку. Хто ще балакав, хто клював носом, деякі вже й хропли. Я помітив стару Труду, яка теревенила про щось зі своєю дочкою Ейвотою. Біля них на розстеленому кожусі спали діти — дві дівчинки, і в одній я відразу впізнав Мілдред. Я підійшов ближче, присів у неї в головах.

— Ви зібралися їхати, чи що? — здогадалась Ейвота.

— Так. Просто хотів попрощатися з маленькою.

— А з міледі?

Я не відповів. Дивлячись на Мілдред, не міг втриматися, щоб не доторкнутись до її щоки. У відповідь моя донька зацмокала уві сні липкими від солодощів губами.

Я кивнув Труді й рушив туди, де паслися стриножені коні, відшукав Набіга та почав його гнуздати. Поправляючи торби, подумав з гіркою посмішкою, що так і не віддав Гіті подарунка, перлово-сірого атласу. Доведеться послати його в Тауер Вейк зі слугою.

Позаду зашелестіла волога трава.

— Едгаре!

Вона стояла в мене за спиною, тендітна й срібляста у місячному світлі. Справжня Фея Туманів. Груди її здіймалися, ніби вона бігла.

— Ти їдеш?

— Так, уже пізно. Не хотів тебе тривожити. Але це добре, що ти прийшла — маю для тебе подарунок.

Я застромив руку в торбу й простяг їй тугий згорток. Шовковиста тканина вигравала в похмурому світлі примарним блиском.

— Я привіз його з самого Єрусалима. Ти будеш найпрекрасніша за всіх у Денло, якщо пошиєш собі вбрання з цього атласу.

Гіта прийняла дарунок, але навіть не глянула на нього.

— Дякую.

Вона перевела подих.

— Ти й справді пам’ятав про мене навіть там, у Святій Землі?

Я знизав плечима.

— Навіщо запитувати? Ти завжди зі мною, завжди в моєму серці.

У світлі місяця я бачив її широко розплющені очі, здивовано підняту лінію темних брів і губи, від одного погляду на які в мене починало калатати серце. Але я зумів опанувати себе.

— Прощавай, Гіто. Я мушу їхати.

— Мені провести тебе?

— Буду радий.

Досить довго ми йшли мовчки. Дзвякали вудила Набіга, шелестіла трава. У місячному світлі над луками струменів туман. Від лісу долинали шерехи, часом чувся сміх. Такої ночі чимало пар усамітнювалися під його покровом. Закохані втратили голови, захмеліли від щастя. Так було завжди. Саме повітря в такі ночі просочене ароматом пристрасті.

Я ж ішов за якихось два фути від жінки, якої бажав понад життя, не сміючи й думати про те, щоб доторкнутися до неї. Я хотів відгородити й уберегти її від себе…

Нарешті я зупинився.

— Тепер повертайся, Гіто.

Вона мовчала. Тугими поштовхами кров била в мої скроні.

— Повертайся. Інакше я не впораюся з собою. Обійму тебе… і більше не відпущу.

Вона похитнулася, немовби відчула раптову кволість. Дорогоцінний атлас випав із її рук.

— О, якби ти тільки обійняв!

У цьому голосі звучало жагуче благання, і все моє тіло простромило тремтіння. Я жадібно, поквапливо цілував Гіту, наново пізнаючи смак її губів, аромат її волосся… Мої руки, немов пригадуючи, ковзнули по її талії, торкнулися стегон. Я впізнавав ці плавні вигини, їхнє тепло й пружність… Її пестощі доводили мене до божевілля. Вона відповідала з шаленим запалом.

Чому ми жили без усього цього? Чому?

У мене не було відповіді й не було часу шукати її. Нехай трапиться те, що повинне трапитися…

Я підхопив Гіту на руки, поніс її під склепіння лісу.

Розділ 2
Ральф

Серпень 1134 року.

На стіні над моїм ложем розтягнуто пухнасте вовче хутро. Я сам убив цього вовка минулої взимку, а шкіру повісив над ліжком. Тепер мені зручно сидіти, відчуваючи спиною м’яке хутро, й перебирати струни лютні.

Я співав французьку пісню, складену Гійомом Аквитанським:

Жаданням співати натхненний Про те, як я горем зломлений: Не до любих дам у обійми — У вигнання час іти!

Сумовита пісня, та й на душі в мене не краще. Але ж до вчорашнього дня я був усім задоволений. Поки не з’явився граф і я не відчув гіркоти розчарування. І ось — сиджу, витягаючи з лютні скорботний стогін, сну нема, хоча вже ранок і всі відсипляються після вчорашнього свята. Я й далі наспівував: