Симона Вілар - Щаслива суперниця

Мій голос тремтів, коли я запитав:

— А ви, люб’язна підопічна, чи не повідомите опікунові, до кого з численних наречених відчуваєте найбільшу симпатію?

Гіта й далі дивилася на мене, й раптом її обличчя залилася темним багрецем. Погляд її заметався, начебто шукав опори. Я ж, хмеліючи від раптової радості, нарешті усвідомив, що вона ще нічого не забула.

Гіта не відповіла на моє запитання й стрімко підвелася.

— Ходімо — зараз поженуть із лук овець. За традицією в день Лугнаса їх необхідно викуповувати.

Я не чув під собою ніг. Мене охопило радість. А тут ще й Мілдред, втікаючи від хлопчиська, кинулася до мене, обхопила мої коліна й підняла усміхнене личко. Я підхопив її на руки й кілька разів високо підкинув, насолоджуючись сміхом маляти.

Так, із Мілдред на руках, я стояв у юрбі й неуважно спостерігав, як пастухи підганяли овець, котрі, бекаючи, сірою річкою текли до струмка в низовину. Там уже стояли двома рядами по пояс у воді зумисне підібрані люди, щоб отари пройшли між ними. Але вівці раз у раз сахалися в різні боки, їх ловили, повертаючи в загальний потік під сміх і схвальне гойкання всіх, хто тут зібрався.

Цього дня слід було виконати чимало обрядів, і купання овець — тільки один із них. Неодмінною стравою мали бути баранчики, засмажені цілими в ямах із жаром, свіжі сири та щойно збите масло — й кожен мусив їх скуштувати. Дівчата сплітали гірлянди з квітів, а хлопці танцювали під ними. Потім ішли рукопашні бої стіна на стіну, а далі всі учасники обіймалися та цілувались. Нарешті з поля принесли снопи і священики освятили їх, а по тому всі знову взялися до частування, їли, пили, веселилися й вітали одне одного з закінченням кола сільських робіт і початком нових.

Це був дивовижний день. Давно вже мені не було так добре й легко. Разом із іншими чоловіками я брав участь у перетяганні линви, демонстрував уміння битися на ціпках, грав навіть у «черевик по колу».

Коли почало смеркати й люди повели коловий танок навкруг великого багаття, я схопив Гіту за руку й затяг до танцю. І вона сміялася, бачить Бог, до чого ж щасливо вона сміялася! Верещала, як дівчисько, коли з’явилися селяни в машкарах та почали полювання на дівчат, аби зірвати поцілунок. Якоїсь миті Гіта зіштовхнулася зі мною, припала до моїх грудей, та ледь я обійняв її, відразу вирвалася, змішалась із групою літніх жінок, які вдавано бурчали.

Серед присутніх я виявив і дебелого Бранда, сина Орма. Ми обійнялися, а потім постояли, впираючись лобами та доводячи, хто з нас більший п’яниця й не пропускає жодної гулянки. Я запитав у Бранда, чому не видно Альріка з Ньюторпа, адже його володіння також прилягають до Білих верхів, але той лише махнув рукою.

— Нема його, то й Господь із ним. А ось Елдра тут. Якщо хочеш, запитай у неї про Альріка.

Неподалік стояла Елдра з дитиною на руках. Я привітав її та поздоровив із народженням сина. Маленький Торкіль був молодший за Мілдред на добрі півроку й настільки схожий на матір, що це викликало посмішку. Однак я не розпитував її про Альріка. А потім настала мить, коли оголошують нові шлюби — традиція також велить робити це в день урожаю. Товстун Бранд негайно заявив, що привів із собою на Лугнас чотирьох синів і двоє старших уже підшукали собі наречених — він із гордістю вказав на своїх нащадків, таких само міцних, як він, і вже з невеличкими черевцями, котрі обіцяли згодом перетворитися на таке чимале черево, як і в батька. Ці молодці, та й багато інших, вивели до вогнища ніяково усміхнених наречених і вишикувалися в шеренгу.

Ще кілька десятиліть тому подібні шлюби укладалися просто — батьки нареченого й нареченої ляскали долонями по міцно зчеплених руках молодих. Тепер на такі заручини стали запрошувати священиків, і ті благословляли шлюб за умови, що молоді неодмінно стануть перед вівтарем. Однак простолюд найчастіше вдовольнявся обрядом біля багаття.

Я завмер, коли побачив, як до Гіти підійшов Ральф, схилився, заговорив і взяв за руку, немовби маючи намір і її повести до багаття. Але Гіта засміялася, відштовхнула француза й відразу пірнула в юрбу.

Ральф якийсь час стояв нерухомо, а потім круто повернувся, відшукуючи поглядом когось у юрбі. Він стояв спиною до вогнів, і я не бачив його обличчя, але розумів, що він шукає мене. Я ступнув уперед — Ральф відразу рушив у мій бік.

Підійшов майже впритул, зупинився й мовив:

— Забирайся… до диявола… Едгаре!

Це було сказано свистючим шепотом, повним ненависті, але я розрізнив кожне слово. Як і те, що він вимовив далі:

— Доки ти будеш тримати її при собі за повію? Згадай — ти одружений з Бертрадою, а вона не з тих жінок, щоб впокоритися й дати вам спокій.

Ось і все. Відчуття щастя й волі зникло без вісти. Ще мить я стояв поруч із Ральфом, який важко дихав, а потім повернувся й покрокував геть.

Ральф сказав правду. Й Пенда теж. І навіть Хорса… Вони всі були праві, намагаючись захистити Гіту від нової ганьби. Досить і того, що я перетворив її зі спадкоємиці гордого Херварда на свою наложницю. І чим би я не дурив себе сьогодні, таки не повинен намагатися знову штовхати матір моєї дитини в безодню безчестя. Кого б вона не обрала собі за чоловіка, буде краще, якщо я лишуся осторонь.

Я