Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

спитала жінка. — Давайте допомагайте нам». Емма сіла в кінці тролейбуса й почала готувати канапки з ковбасою та сиром і складати їх до великого кошика для роздачі людям.

Працюючи під ритмічний стукіт дощу по даху тролейбуса, Емма слухала розмову решти жінок між собою: вони обговорювали популярних співаків і кінозірок, немовби й забувши про небезпеку.

Коли Сергій Латишев прийшов до Білого дому вранці 20 серпня, він побачив біля головного входу стіл і кількох людей за ним, а над ними — табличку: «ШТАБ САМООБОРОНИ». Він став у чергу тих, хто хотів взяти участь у захисті Білого дому, але процес здавався надто неорганізованим. Після того, як добровольці записувалися біля стола, їх відводили до найближчої групи, де вони й стояли, нічого не роблячи. Між групами починалося братання, а тим часом черга ставала довшою. Зрозумівши, що самостійно він може зробити більше, Латишев пішов звідти й повернувся до штаб-квартири ветеранів-афганців, щоби обговорити план дій із Володимиром Ніколаєвим, директором шляхобудівельного підприємства, закріпленого за їхньою групою.

Це підприємство, яке заробляло гроші для підтримки діяльності ветеранців-афганців, мало в своєму розпорядженні самоскиди, котки, бульдозери та трактори з причепами. Латишев розповів Ніколаєву про погану організацію захисту Білого дому й запропонував скористатися цими транспортними засобами для блокування руху на Алтуф’євському та Дмитровському шосе, тим самим завадивши пересуванню бронетехніки до столиці. Зважаючи на те, що на кільцевій дорозі довкола Москви залишалася значна кількість цієї техніки, будь-яка спроба відрізати їй шлях до центру могла мати стратегічне значення.

Обидва чоловіки зважили наслідки такого заходу. Вони усвідомлювали, що це може призвести до утворення великих і нездоланних заторів руху, але найбільше їх турбувало, як це позначиться на роботі «швидкої допомоги» та пожежників. Латишев вирішив повернутися до Білого дому й порадитися з його захисниками.

Коли він туди прибув, люди вже утворили довкола будівлі живий ланцюг. У ньому були чималі прогалини, але принаймні якийсь захист було організовано. Група ветеранів-афганців стала в ланцюг перед двадцятим під’їздом, на найближчому до американської амбасади розі будівлі; це був один із кількох під’їздів, якими ще користувалися. При собі вони мали ножі та залізні прути, домовившись, що в разі штурму скористаються ними, щоби роззброїти хоча б одного нападника й заволодіти його автоматом для захисту від інших.

Латишев дивився на оборонців — студентів і вчителів, домогосподарок і бізнесменів-початківців — і думав: вони не знають, який жах на них чекає. Втім, із часом оборона стала щільнішою, прогалини в живому ланцюгу поступово зникали, додався другий, а потім і третій ланцюг захисників. Стороннім стало набагато важче наблизитися до Білого дому.

Стоячи під дощем, Латишев чув неперервні звістки про танки, що рухаються до будівлі парламенту. Атмосфера ставала напруженою, люди збиралися навколо тих, хто мав із собою радіоприймачі.

В одного з чиновників Білого дому Латишев спитав, чи не слід дати сигнал про зведення барикад за допомогою дорожньої техніки, але після довгого очікування почув, що в цьому немає потреби. Натомість декого з ветеранів попросили перевірити інформацію про те, що на дахах навколишніх будинків сидять снайпери.

Демонстранти тулилися один до одного, щоби не змерзнути, сірий дим від десятків багать здіймався в небо перед Білим домом. Залишалося лише чекати.

Надвечір стало виникати дедалі сильніше відчуття, що заколотники зіткнулися з проблемами. Державний переворот має відбуватися миттєво, а тут усе розвивалося якось уповільнено, путчисти пасивно спостерігали за тим, як Єльцин проголошує відкриту непокору, а довкола Білого дому продовжують зосереджуватися сили опору.

Підбадьорені нерішучістю керівників заколоту, депутати російського парламенту та Мосради почали об’їжджати військові частини й переконувати вояків перейти на бік народу.

Георгій Задонський, один із російських депутатів, приїхав до барикади на Калінінському мосту після того, як цілий день подорожував сільською місцевістю навколо своєї дачі. Він спитав перехожого, що відбувається. Той відповів: «Ліворуч наші танки, праворуч їхні танки, а посередині міст».

Задонський показав свій депутатський значок, переліз через барикаду й пішов до будівлі парламенту, де разом із групою інших депутатів отримав доручення: їхати до району Філі в кінці Кутузовського проспекту і поговорити там із солдатами. Прибувши на місце, Задонський хотів поспілкуватися з командиром частини, але офіцер відмовився з ним зустрічатися. Проте він не намагався перешкодити розмові Задонського із солдатами, і той разом із іншими депутатами став роздавати їм примірники звернення Єльцина до військовослужбовців із закликом не виконувати наказів ДКНС. Потім вони перейшли через міст і поспілкувалися з командиром однієї з рот.

«Частина Таманської дивізії перейшла на наш бік, — сказав Задонський. — А ви що ж?»

«Що б не зробила армія, — відповів офіцер, — її звинуватять. Ми будемо винні, якщо підемо проти народу, і будемо винні у невиконанні наказу, якщо не підемо».

Задонський повернувся до Білого дому, і його одразу відрядили на перемовини з танкістами, що розташовувалися біля станції метро «Електрозаводська» на Яузі. Але коли він та інші депутати туди прибули, то побачили, що солдати оточені місцевими мешканцями, які звинувачують їх у тому, що вони прийшли «стріляти у власний народ». Командир танкістів скаржився, що Язов поставив армію в скрутне становище. Проте коли Задонський спитав його, чи виконає він наказ стріляти в людей, той не відповів.

Ще одного депутата, Сергія Засухіна, відрядили з групою колег на Мінське шосе, де вони натрапили на кілька військових вантажівок, що везли прожектори для пошуку в небі парашутних десантів. Оскільки існувала небезпека штурму Білого дому з повітря, Засухін із іншими депутатами вирішили запобігти доправленню прожекторів в центр міста. Вони вийшли на шосе, зупинили два тягачі з причепами й попросили їх стати поперек дороги, заблокувавши в такий спосіб рух платформ із прожекторами, а самі почали бесіду з солдатами та їхнім командиром.

«Яке у вас завдання?» — спитав Засухін.

«Ми не знаємо, — відповів один із вояків. — Вони не сказали нам, куди саме ми поїдемо, сказали лише — до Москви».

Депутати заявили військовим, що розіб’ють прожектори, якщо вони не розвернуться і не поїдуть із Москви. Це не розлютило солдатів, вони лише попросили депутатів не чіпати вантажівок. «Ми за них відповідаємо, — пояснили вони, — якщо хочете щось розбити, бийте прожектори — за них ми не відповідальні».

Зрештою командир сказав, що його підрозділ розвернеться й залишить Москву, і Засухін із товаришами сіли в свої автівки й супроводжували його за межі міста.

Потім Засухін поїхав до станції метро «Аеропорт», де на Ленінградському проспекті стояло десять легких танків, і звернувся до полковника, який