Девід Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

ними командував. Він спитав у нього про номер його підрозділу. Той відмовився відповідати, але сказав, що отримав наказ просуватися до середмістя, до густонаселеного району, й вирішив не виконувати цього наказу.

Це рішення полковника було одним із багатьох актів непокори, що почала ширитися на всіх армійських рівнях.

Замполіт танкового підрозділу, що відповідав за ідеологічну обробку особового складу, спробував пояснити депутатам свою особисту позицію. «Я мав би бути серед народу біля Білого дому, — сказав він, — але я в однострої, а тому в разі наказу йти до Білого дому й стріляти я піду до Білого дому й стрілятиму».

Засухін розлютився. «Ви не дитина, — сказав він. — У Вас шолом на голові, але ця голова Вам дана, щоби думати. Якщо Ви маєте дружину та дітей, то й подумайте, що буде для них краще». Бесіда тривала три години, й упродовж неї депутати роздавали військовим листівки й розмовляли з ними. Коли вони пішли звідти, Засухін мав упевненість у тому, що істотна частка армії відмовиться виконувати накази й не відкриватиме вогонь по людях.

Перфільєв розмірковував, що робити. З усієї країни надходили звістки, які вказували на те, що місцеві органи влади, КДБ і військові частини почали переходити на бік російського уряду. Натовп біля російського парламенту зростав, і увага світу була тепер прикута до протистояння, яке відбувалося перед самими його дверима. Водночас Перфільєв розумів, що заколотникам, щоби покінчити зі спротивом російського уряду, досить було однієї надійної військової частини. І він вирішив, що захисники повинні вдатися до всіх можливих засобів, щоби зв’язатися з генералами КДБ, МВС та армії і переконати їх не брати участі в жодному штурмі.

О 16:30 Єльцин вийшов зі свого кабінету й спокійно потис руки людям у приймальні. Тут зібралися ті, хто працював із ним багато років. Єльцин коротко поговорив із кожним із них. «Дякую, що залишилися, — сказав він. — Ми вистоїмо, будь-якою ціною».

Єльцин тримався спокійно, але очі виказували, що він стурбований і стривожений. З усіх джерел надходила інформація, що ДКНС налаштований штурмувати Білий дім цієї ночі. На цей випадок були розроблені плани евакуації Єльцина. І все ж таки його присутність зміцнювала загальний бойовий дух.

Єльцин і Руцькой зв’язалися з керівниками заколоту. Руцькой зателефонував Язову, Янаєву та Пуго і спитав про їхні наміри. Кожен із них наполягав на тому, що ніхто не збирається штурмувати будівлю парламенту і вони хочуть лише врятувати країну від краху.

Руцькой зателефонував також Крючкову, але той не відповів на дзвінок. Перфільєв скористався урядовим телефоном і поговорив з одним знайомим генералом, попередивши його, що в будівлі перебувають триста озброєних людей. Генерал, схоже, був здивований цією інформацією, й у Перфільєва склалося враження, що в армії є люди, які не бажають кровопролиття.

Час спливав, і поступово ставало очевидно, що воєначальники вагаються, тож учасники оборони Білого дому зрозуміли, що мають зробити все можливе, щоби посилити їхню непевність. Кожен, хто мав знайомих у Міноборони, КДБ чи МВС, постійно їм телефонував. У всіх таких розмовах йшлося про одне: армію не можна втягувати в політику, проблему треба розв’язувати законним шляхом, згідно з Конституцією.

Микола Столяров, полковник, який раніше очолював ревізійну комісію російської Комуністичної партії, поспілкувався телефоном із Язовим, Пуго, Янаєвим і Анатолієм Лук’яновим — головою Верховної Ради. Він наполягав, щоби вони відвели війська назад. Ті відповіли, що не збиралися застосовувати військову силу, а прагнули лише запобігти заворушенням.

Упродовж усього дня напруга зростала, але водночас для блокування діяльності Білого дому нічого не робили. Телефони продовжували працювати, не було жодних спроб припинити постачання води чи електроенергії. Руцькой був спантеличений поведінкою керівників заколоту. Після однієї розмови з Янаєвим він сказав: «Він весь час виправдовується. Каже, що не хоче жертв, а лише покращення економіки».

Проте згодом стали з’являтися ознаки того, що путчисти готуються до воєнних дій. Один із полковників КДБ перейшов на бік Білого дому й показав план штурму будівлі бійцями спецпідрозділу. Бронетехніка, яка до того пересувалася туди-сюди, немовби безсистемно, тепер почала займати позиції, розташувавшись широким колом навкруги будівлі, а захисники Білого дому стали помічати снайперів на дахах навколишніх будинків.

На нараді оборонців Перфільєв та інші радники Руцького намагалися вирішити, як найкраще захиститися від штурму. Перфільєв запропонував влаштувати довкола Білого дому 50-метровий кордон, щоби кожен, хто перетинатиме цю зону, був вразливий для нападу. Із цією ідеєю погодились і по радіо Білого дому закликали людей відсунутися від будівлі, залишивши вільною 50-метрову зону.

О 23-й годині Білий дім нагадував зону воєнних дій. Фасад будівлі освітлювали прожектори, дощ періщив косими струменями, скрізь палали багаття.

Незважаючи на комендантську годину, народ хвилями прибував сюди зі станції метро «Барикадна». Білий дім був оточений потрійним кільцем оборонців, що стояли лікоть до ліктя, — навіть журналістам було нелегко потрапити до входу в будівлю. Хмари висіли низько, до них було не більше двохсот метрів — погана погода для нападу з повітря. І все ж таки червоні сигнальні вогні на даху, які в цій ситуації могли стати маяками для гелікоптерів, вирішили розбити, і їхні друзки полетіли вниз, у натовп. На даху було встановлено кулемети.

Страх у натовпі чергувався з надією, люди хапалися за будь-які уривки інформації, хоч би якою сумнівною вона була. Постійно надходили звістки про рух бронетехніки в напрямку Білого дому. Водночас поширювалися чутки, нібито Язов і Крючков склали свої повноваження, а у Павлова стався серцевий напад.

Проте за межами території, безпосередньо прилеглої до Білого дому, тривало звичайне життя. Коли Валентина Лінікова, російський депутат, зайшла до готелю «Росія», то була приголомшена побаченим у готельному ресторані: лунала музика, люди танцювали й розважалися. Друг запропонував купити для неї троянди. «Чи ти при своєму розумі? — сказала вона йому. — Я стою на барикадах, а ти пропонуєш купити мені квіти».

Час спливав, і напруга довкола Білого дому продовжувала зростати.

Єльцина, який став би першою мішенню будь-якої атаки, доправили до бомбосховища в підвалі будівлі.

Один із охоронців зазирнув до тролейбуса, в якому працювала Емма Брук, і сказав, що волонтерам треба йти звідси.

«Ми робимо канапки», — сказала одна із жінок.

«Які ще канапки? — гримнув той. — Ми чекаємо на штурм!»

Емма приєдналася до натовпу. Попередження, які транслювало радіо Білого дому, ставали дедалі наполегливішими та зловіснішими. Емма дивилася на людей довкола себе й думала про те, що з ними усіма станеться. Незнайомі люди пропонували їй сигарети, їжу або склянку чаю,