Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

— Ну добре, підемо до мене в клас, я покажу тобі свої володіння.

І ми увійшли в це царство музики. Тут всюди були розставлені пульти для нот, стояв величезний старий рояль, але інструментів тут не було.

– І що тут вчать? — запитав я.

— Це клас струнних інструментів. Не дивуйся, що тут є рояль. На цьому роялі вчилася грати я, коли мені було сім років. Ось так він тепер тут і стоїть. Його хотіли списати, бо не могли його нормально налаштувати. Колись його під час ремонту сильно намочили, а для інструменту це катастрофа. Але я його зберігаю, бо він для мене як рідний. Слухай, а давай чаю поп'ємо, а то я після дощу замерзла, та й ти теж, мені здається.

— Ну, я не проти. — сказав я, розглядаючи стенди, плакати та фотографії. Там були все незнайомі мені люди. Фотографії були старі, навіть практично вицвілі, а були і свіжі кольорові. Я дивився на ці картинки з чийогось життя, але думки мої були тільки про одне… Точніше, про одну…

Вона включила в розетку самовар, такий великий, блискучий, електричний. Тоді це було дивиною. Але поряд зі старовинним роялем чай хотілося пити саме з самовара, а не просто з чайника. Поки самовар шипів і свистів, вона кудись збігала і повернулася з підносом, на якому лежали сушки, бублики і печиво. Потім вона заварила чай і розлила його по чашках.

— Слухай, я ось, начебто педагог, але якось так недобре сталось. — вона зам'ялася, як маленька дівчинка. — Просто ми навіть не познайомилися. Тебе як звуть? Ми ж пів дня провели в одній машині, ти мене не вбив і не пограбував, а імені я твого так і не знаю.

— Я Антон. — відповів я, гріючи руки об гарячу чашку.

— Ну, а я Марина Вікторівна. Можна, просто Марина, я ж не настільки стара, як ти вважаєш?

— Ви знаєте, напевно, все-таки краще буде Марина Вікторівна, а то якось неправильно виходить, та й мені так простіше і комфортніше. — вимовив я, трохи збентежено.

— Ну, Вікторівна, так Вікторівна. Так, ти в якій школі вчишся? У Десятій? А, ну так, ти ж казав. А у мене там купа друзів і знайомих працює. Та й не тільки друзів. Хто у тебе класний керівник?

— Марія Петрівна. — відповів я.

— Марія… Петрівна? Машка? — вона якось раптово змінилася в обличчі і поставила чашку з чаєм на стіл. — Блін… Це треба ж.

— А що не так? — запитав я її.

— Та все так. Машка, ну в сенсі, Марія Петрівна — це моя однокласниця і в школі ми були кращими подругами. Потім вона поступила до педуніверситету, а я в «консу».

— А зараз, що? Ви не подруги?

— Знаєш, я не хочу зараз про це говорити, життя складна штука, десь щось хтось зробив не так або зробив все так, а хтось цього не зрозумів. Коротше, зараз ми не спілкуємося, та ми вже купу років не спілкуємося, хоча живемо в одному районі. Але воно тобі і не треба. Це наші бабські історії і заморочки. Ти ж все таки хотів про музику поговорити, ану признавайся.

Вона мене так заінтригувала історією про Мері, що ні про що інше я вже думати не міг. Але втрачати такий шанс спробувати себе в музиці мені теж не хотілося. І я сказав:

— Марино Вікторівно, а от скажіть, в моєму віці ще не пізно починати займатися?

— Ну, дивлячись для чого. Брехати не буду. Щоб стати великим, окрім таланту, ще потрібно дуже багато працювати, а для цього потрібно дуже багато часу. Окрім цього, треба очистити свій мозок від непотрібних думок, тому що музика повинна заповнювати тебе повністю. Але для того, щоб просто навчитися грати, грати непогано або навіть дуже добре, то вік ролі не грає. Тут вже все залежить від тебе. Ось ти для чого хочеш грати? Хочеш стати великим музикантом? Чи хочеш грати по весіллях і кабаках і заробляти гроші? Тут багато що залежить ще від мети.

— Вам чесно сказати? — я задумався, чи варто їй говорити зараз правду. Але вона настільки вселяла довіру, що я вирішив з нею поділитися своїми думками і переживаннями. — Розумієте… Є одна дівчина…

— Як же я відразу не здогадалася! «Шерше ля фам!» — вигукнула вона і заплескала в долоні, як маленька дівчинка від радості.

— Все, не буду Вам нічого розповідати. — у цей момент мені стало так прикро, що я вже почав шкодувати про ті миті відвертості. Я тоді подумав, що дивно, адже я ніколи ні з ким ні про що не говорив відверто. А тут мені хотілося говорити з абсолютно незнайомою мені людиною. Вона була якась не така, як всі інші люди її віку. Ось, взяти, наприклад, нашу Мері Попінс. Ми з нею і в походи разом ходили, і на уроках вона нам дозволяла більше, ніж було дозволено, і, навіть, пили разом шампанське, навіть «в правду» грали. Але, навіть тоді, на дачі, я не був з нею відвертим. Мені не хотілося їй розповідати нічого, що було пов'язано з Інгою. А тут, зараз я відчував якусь ауру правди. Тому я все-таки вирішив розповісти. — Ну гаразд, я Вам розповім, хочете, смійтеся, а хочете, ні, мені все одно.

— Та не буду я сміятися, чесно. Просто я відразу здогадалася, що справа тут в жінці, та й нічого дивного в цьому немає. Ти в свої п'ятнадцять або чотирнадцять років ще майже нічого не знаєш про життя. Але дуже скоро тобі багато що стане зрозумілим, а багато з того, про що ти дізнаєшся згодом, тебе просто шокує. Але це буде пізніше, коли ти почнеш дорослішати по-справжньому. Гаразд, все, не буду тебе перебивати. Давай розповідай. Отже, ти сказав, що є одна дівчина.

— Так, точніше, ні, не так. Є багато дівчат, які мені симпатичні, які, навіть швидше за все, мені подобаються. Та,