Алекс Грей - Політ завдовжки в життя

і до мене багато хто з них має симпатію і певні почуття. Я не хочу говорити про щось велике і світле, бо ніколи не відчував таких почуттів. Великих, світлих і глибоких. Ми просто дружили, разом відпочивали, ходили на вечірки і тусовки. І, коли мої друзі вже по-справжньому зустрічалися хто з ким, то я не розумів цього, мене не тягнуло до дівчат, я завжди вважав, що жінки — це трата енергії, часу і сил. А одного разу я якось увімкнув телевізор і випадково потрапив на одну передачу, де показували десантника, який служив в Афганістані, весь такий в формі, в тільняшці, в береті. Величезні м’язи, погляд такий справжній, чоловічий. Ну, просто, мрія кожного, щоб стати таким самим, як він. І коли його запитали, чи є у нього дівчина, то він відповів, що вона йому не потрібна, він ніколи не збирається одружуватися, і ніколи не буде витрачати свій час на дітей. І в той момент він став для мене кумиром. Всі його слова і фрази я запам'ятав, і вони застрягли у мене в свідомості і підсвідомості. Потім була передача про його життя в армії, потім, про те, як він був поранений і його друзі виносили на руках з ущелини, про те, як він опинився в госпіталі. Я не дуже дивився ту передачу, навіть збирався перемкнути телевізор, як раптом ведуча з такою загадковою дитячою посмішкою говорить: «Ну ось, минуло три роки після тих подій і ми знову в гостях у нашого героя». У мене був шок. Я не міг повірити в таке. Я думав, що це все режисер придумав або взагалі, це якась помилка. Але перед камерою стояв той самий солдат, тільки в спортивному костюмі. Все такий самий накачаний, з вусами. Ну, зовсім не змінився, тільки без форми і без берета. Поруч з ним стояла його дружина, а на руках він тримав немовля. І він так посміхався, він був таким щасливим, що я зненавидів його. Ось як, скажіть, він міг так обдурити не тільки мене, а сотні, а може, й тисячі інших?

— Ну, з чого ти взяв, що він когось обманював? — вона посміхалася. Їй ця історія, особливо її друга частина, явно сподобалася. Я не міг тоді зрозуміти, чому люди радіють тому, що хтось десь одружується, а вона спокійно продовжила свою думку. — Ніхто тебе не обманював. Просто він виріс. Ти ж сам сказав, що пройшло три роки. Знаєш, що таке три роки? Це час між тим, як ти народився і тим, що ти вже вмієш бігати, стрибати, розповідати вірші, співати пісні і ще дуже багато всього. Три роки — це дуже багато. Він виріс, змінилася його життєва позиція, не тому, що він став гірше або краще. Просто він багато про що нове дізнався і багато чого усвідомив. Я ж тобі про це саме і кажу.

— Ну, так ось, — продовжував я. Я не хотів з нею зараз сперечатися, мені хотілося розповісти усю цю історію до кінця. — Подивившись цю програму, я вирішив довести, що він не правий, що жінки — це не головне в житті, принаймні, не в двадцять років і не в тридцять. У мене є важливіші справи. Я не хочу няньчити дітей в двадцять п'ять років, я хочу грати в хокей, бігати, стрибати, бути незалежним. А сім'я і діти мені не дадуть всього цього зробити, не дадуть досягти того, що я собі запланував. І, якось так склалося, що дівчата мене цікавили мало. Але, нещодавно я познайомився з однією дівчиною. Вона, з одного боку, нічим не відрізнялася від всіх інших, з іншого боку, вона була не така як всі. Я не можу Вам пояснити, що саме в ній було не так. Та я і сам не розумію, чим вона мене так вразила. Краси у неї особливої немає, одягається звичайно. Щоправда, вона змогла постояти за себе і «так як треба» зуміла відповісти нашій найкрутішій «зірці» школи. Я не знаю. Але вона ще дуже добре грає на роялі. Я лазив на дерево, спеціально щоб послухати, як вона грає. Точніше, я так думав, що лазив послухати, а потім я зрозумів, що я лазив по деревах, щоб просто подивитися на неї. Але, коли вона починала зі мною говорити, у мене включався той «десантник», який говорив: «Так навіщо вона тобі потрібна, вона ж просто отруїть тобі твоє спокійне життя!». І я робив все, щоб принизити її, образити, або просто не помічав на людях. Хоча всередині мене постійно тягнуло до неї. Коли вона була поруч, я вічно щось чудив, що ображало її, а тільки ми опинялися на відстані, то всі мої думки були лише про неї. Я і зараз постійно про неї думаю. Ось Ви мені теж її постійно нагадуєте чимось. Така розважлива і уважна. Ви вмієте слухати, а це дуже великий плюс. А тепер вона поїхала кудись… А ще, знаєте, що? Ми якось сиділи і спілкувалися, і вона сказала, що ніколи не зв'яже своє життя з таким розбишакою і нехлюєм, типу мене. Ну, ось я і прийняв рішення…

— Яке?

— Ну, як, яке? Я вирішив, що зможу наблизитися до неї, якщо теж буду займатися музикою. Можливо, вона змінить своє ставлення до мене. А тут ще й Ви опинилися на дорозі, зі своїм заглухлим лімузином. Можливо, це доля, все ж таки?

— Щодо долі нічого не можу сказати. Але я тобі, звичайно, допоможу стати музикантом, якщо ти цього хочеш. А скажи, ти з Інгою говорив на цю тему? Ти з нею говорив наодинці, без сторонніх вух, без тих, кого соромишся ти і без тих, кого, можливо, боїться вона?

— А при чому тут Інга? — мене пробило холодним потом від одного її імені. — Я ж не про Інгу Вам розповідав.

— Ой, та годі. Я, що, зовсім дурочка. Чи ти вважаєш, що я вже стара тітка і нічого не розумію в ваших юнацьких стосунках? Ну ось, скажи, ти ж про Інгу мені розповідав? Адже це вона — об'єкт твоїх переживань?

— Та ні ж… — я подивився на неї, побачив її добру посмішку і зрозумів, що вона все одно все зрозуміла, і мені немає сенсу когось тут дурити. — Ну, взагалі то, так. Це про