Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

величезні нігті, які закручуються і ростуть угору. Власне кажучи, це потворно, і знаєте, Дане, дивлячись на них, не можна не думати, що після завершення свого життя молочних корів вони з полегшенням вирушать на бійню, щоб знайти кінець у наших тарілках».

«Дякуємо, Тіффані, нашій спеціальній кореспондентці на фермі поблизу Денвера в штаті Колорадо. Далі про довкілля: на прямому зв’язку з нами знову Джеремі Стенсон з Дога у Катарі. Джеремі, представники ста дев’яноста країн зібралися для обговорення кліматичного потепління. Чи під кінець ухвалили спільну резолюцію?»

«Добридень, Дане. Речник щойно вийшов після прес-конференції. Делегати кожної країни запротоколювали звіти експертів тут, у Дога. Майже всі науковці зійшлися на двох схожих висновках: у найліпшому разі вони передбачають потепління мінімум 4 °С під кінець століття. Нам, міським мешканцям, любителям тепла, цифра 4 °С, дорогий Дане, може здаватись незначною, але науковці французької делегації нагадали, що в минулому був час, коли температура земної кулі була на 4 °С нижчою за нинішню. І уявіть собі, Дане, що йдеться про льодовикову еру… Так, ви добре мене почули, по суті, у масштабі планети 4°С є величезною цифрою; науковці передбачили, що під кінець століття ці додаткові 4 °С призведуть до тотального танення альпійських льодовиків у Європі, це означає, що в долинах Рони, на великій французькій долині, не залишиться ні краплини води, внаслідок чого Прованс стане пустелею. Здається, що цей образ вразив уми, однак, Дане, наразі конгрес, робота якого добігає кінця, не ухвалив жодного рішення. Керівники держав просто вирішили зібратися через два роки у Парижі для обговорення ймовірних заходів і…»

Джонатан вимкнув радіо і знову вмостився в ротанговому кріслі перед відчиненим вікном своєї кімнати на другому поверсі. Він дивився на океан і глибоко дихав. Шукай всередині, сказала Марджі. Він зітхнув. Не так і легко знайти щастя в глибині самого себе, коли у світі все йде шкереберть. Важко абстрагуватися від того, де все так недоладно.

Він спробував викинути зі своєї свідомості погані новини. Чому суспільство так невдало еволюціонує? Його душила суміш гніву й безсилля. Треба було дослухати цей репортаж до кінця. Можливо, журналіст сказав про петицію онлайн, яку слід підписати, чи про план проведення маніфестації. Пошукає пізніше в інтернеті.

Шукай всередині. Він на якийсь час заплющив очі, намагаючись очистити свідомість. А коли розплющив, побачив геть блідий місяць на блакитному ранковому небі. Місяць… Анжела… їхні довгі літні вечори в саду до народження Клое. Вони годинами розмовляли під зорями про те, як змінити світ. Анжела… У цьому складно зізнатися, але її йому бракувало. Попри накопичену на неї злість і несправедливе розлучення, що базувалося на неналежних докорах. Що він міг зробити, якщо йому трапилася няня-німфоманка? Але Анжела нічого не хотіла слухати. Непоступлива, вірна сама собі. Як у минулому, коли докоряла за те, що надміру працює і часто нехтує сім’єю. Я для тебе нічого не значу, наважувалася заявляти вона. Не усвідомлюючи, що він робить це задля неї. Задля неї і Клое.

Джонатан підвівся й пошукав у кишені куртки гаманець. Він кілька років не дивився на фото. Проте знав, що воно тут, десь засунуте. Нарешті знайшов, воно, за іронією долі, лежало між сторінками його страхового поліса. Витягнув його пальцями й відчув, як стислося серце. У той період він фотографував Анжелу тільки на чорно-білу плівку. Правдивішу. Зворушливішу. На фото вона була в ліфчику з білого мережива. Апарат зафіксував її чарівний вираз з легкою розгніваною усмішкою, вона протестувала, не бажаючи фотографуватися, коли вона ще не вдягнена. З нахмуреними брівками й усміхненими очима на неї не можна було надивитися.

У двері постукали, і тітонька Марджі ввійшла з невеликою тацею в руках. Джонатан крадькома заховав фото в рукав.

– Доставка додому!

– Марджі, ти – неймовірна.

На таці стояв гарненький порцеляновий кавник, дві чашки і флакон віскі. Вона запевно запросила на каву й себе. Пройшла вперед, щоб поставити свою ношу на маленький столик біля вікна. Але через якийсь незграбний жест мало її не перекинула. Джонатан швидко простягнув руку, щоб допомогти втримати рівновагу. Світлина вислизнула з рукава і впала. Він квапливо її підняв і готувався переключитися на іншу річ, як тітонька дуже лагідно запитала.

– Ти досі не перегорнув сторінки, так?

Він промовчав.

Вона налила кави у чашки і посунула одну з них у бік племінника.

– Прошу, любий.

Джонатан узяв чашку. Від кави поширювалися заспокійливі пахощі.

– А якщо ти їй зізнаєшся в тому, що відчуваєш? – запропонувала вона задушевним голосом.

Джонатан злегка напружився і якийсь час сидів мовчки, перш ніж порушив мовчання.

– Марно. Ми вже багато говорили. Я зробив усе, щоб довести, що її закиди недоречні. Безуспішно.

– Я пропоную не пояснювати, просто сказати, що ти відчуваєш.

– Хіба це не те саме?

Вона зітхнула.

– Бідолашний Джонатане, попри всі роки спільного життя, ти зовсім не знаєш жінок…

Джонатан приголомшено дивився на неї.

– Жінці ні до чого твої раціональні слова, які мають прояснити якусь ситуацію. Пояснювати, весь час пояснювати… Так наче за всяку ціну треба бути правим. Ох… чоловіки нічогісінько не розуміють… Вона хоче одного: відчути, що ти її любиш, відчути, що саме її ти любиш…

– Але це не логічно, якщо…

– У подружньому житті на логіку наплювати! Йдеться про почуття, там не місце для математики!

Джонатан довго сидів мовчки. Ні, він не міг уявити, що знову розмовляє з Анжелою і знову на ту саму тему. Вона цілком здатна його послати. А йому не хочеться виставляти себе на глум. Не може бути й мови. Швидше змінимо тему.

– Я послухав обурливий репортаж по радіо. Про вирощування у комплексах. Просто скандал.

– А…

Він сів і відкинувся назад у кріслі.

– Складно віднайти внутрішній спокій, коли живеш в егоїстичному й жорстокому світі, проти якого доводиться постійно боротися.

Марджі примостилася на краєчку підвіконня, пильно глянула на племінника і перевела погляд назовні, вдалину.

– Усе правильно, – нарешті сказала вона. – Мені так само стає сумно він таких-от новин.

Розпливчасте ранкове світло оточувало її обличчя блідою, як вицвілі тони сукні, розмитістю. Її гарні зморшки гармоніювали з делікатними тріщинками на пофарбованому вікні.

– І все-таки, – продовжила вона, – чи ж обурення проти речей, на які ти не маєш впливу, не є рецептом проти депресії?

Це зауваження зачепило Джонатана, він наче у дзеркалі вгледів реальність, що спричинила тривогу.

Він мовчки дивився на тітку. Таки правда, що в подібних ситуаціях почуваєшся страшенно безпомічним, це підточувало його єство.

– Але хтось же мусить