Сергій Вікторович Жадан - Динамо Харків. Вибрані вірші

на Рава-Руській;

наша країна не настільки велика,

щоби в ній розминутись,

наше повітря не таке безкінечне,

щоби слухати різну музику.

Я думаю, що якби існував прямий зв’язок із Богом,

він би здійснювався саме за допомогою

                    цих теплих коричневих конвертів

з платівками польського року,

з тонкими подряпинами від Божих нігтів

на чорних полях;

можеш побачити його вінілову шкіру,

можеш відчути його полуничну кров,

змиваючи пил і

протираючи доріжки

губкою з оцтом.

Сполохані вітром птахи,

заспокоївшись, займають свої місця

в проміжках поміж ударами її серця,

не знаючи, що вона бачить у своєму сні,

про кого вона забуває посеред сухого річища;

весь її життєвий вантаж — родимки на шкірі і

проїзні талони в кишенях куртки;

ось зима перекотиться з сопки на сопку

і прийде гаряча пора,

коли із землі повиростає стільки різних речей,

аж повітря змушене буде піднятися трохи вище,

щоби не зачіпати ці довгі високі стебла,

що ростуть нізвідки і тягнуться в нікуди

якраз під її вікном.

2002

Молодший шкільний вік

Це уже вкотре все починається спочатку,

і я говорю так, ніби бачу її вперше —

все як завжди, просто сьогодні надто холодний

вітер в поштових скриньках,

і в сірникових коробках печально дзвенять

жовті монети.

Просто надходить той вік,

коли починають снитись однолітки,

наче час повертається назад, щось забувши.

Скільки їх вижило —

цих вічно голодних вовченят?

Всі їхні мандрівки в нікуди

починались, як правило, з центральних вулиць.

Дивитись на життя крізь вікна автостанцій,

померти в дорозі, яка ніколи не закінчиться, —

років десять тому ти теж

так часто користувалась

чужим шампунем,

що твоє волосся іноді втрачало

свій власний запах.

А ось тепер сни обриваються

просто в твоєму тілі,

як міжміські телефонні розмови,

і липневі автобуси,

крісла в яких пахнуть сандалом і звіробоєм,

повертаються до твого міста,

де кожного літа ти знаходиш

заіржавілі леза у ванній кімнаті

і вуличні автомати з колою.

Що змінилось? Виросли дерева,

зникли старі кінотеатри

і молочні магазини.

Лише дощова вода все така ж солодка,

особливо коли потрапляє на яблука.

Тоді вони важчають

і довго-довго падають у пісок,

розбиваючись на смерть

під гарячими небесами.

2002

Жити значить померти

Влітку, коли нагріваються обручки й нігті

на пальцях чоловіків в привокзальних готелях,

і в сутінках діти з новобудов

до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;

в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино,

повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт,

запилений і ламкий проїжджає під місяцем.

Померши одного разу, ти продовжуєш шлях

через нічні двори і помічаєш, як

смерть тримає в руках м’ятні цукерки

і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.

Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя,

коли розбиваються малолітражки

кольору твоєї губної помади,

з дому виходить старий аптекар,

котрий лікує всіх аспірином кожного дня,

граючи зі смертю в якусь невідому гру;

життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі,

жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри,

які переносять в наплечниках сухі небеса.

Померши одного разу, ти відступаєш в тінь

і дивишся, як твоє тіло безпорадно шукає

тебе самого між стебел густої трави;

померши посеред літа,

обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами,

душі померлих, наче чіпкий деревій,

прорізають в повітрі свої вертикалі.

Спробуй, коли вже знатимеш як,

спробуй, вирви мене з нічного нутра країни,

вирви з невидимих витяжок в небі,

якими до нас проходить любов.

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,

комах і духів із твого тіла?

Під літнім небом наша з тобою земля

так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.

…По смерті ступивши півкроку вбік,

бачиш крізь шви у повітрі,

як таємні кіномеханіки спроектовують

на твоє тіло

великий небесний кінематограф,

щоби на світло його летіли

душі покійників

і смарагдові тіні жуків…

2002

Поштове відділення

Поштове відділення, над яким проповзає відлига,

і ранкові універмаги, якими ходять носії піци, —

як ти легко тримаєш речі, потрібні тобі щодня:

люльку з гашишем

і горня з чаєм,

обмащений медом зимовий посуд,

як ти уникаєш протягів і листування;

з видом на місто, яке зовсім затихло,

вулична торгівля не надто жвава о цій порі,

два-три торгівці смаженими каштанами

дивляться в небо,

і сиплеться сніг, але такий розгублений,

що тане ще там — щойно долетівши до

перших пташиних зграй;

так що птахи бавляться собі —

над головами в них так багато снігу,

а вже під крилами так порожньо,

що хочеться довго летіти під низькими мостами,

тримаючи в дзьобі запах смажених каштанів;

кожен щось може знайти собі,

аби лише добре шукав,

янголи сиплять тобі під ноги

ремонтний пісок і діаманти,

безпорадне сонце посеред зими,

все що воно може, це просто рухатись —

зі Сходу на Захід, кохана,

зі Сходу на Захід.

2002

Елегія для Урсули

Човни, завантажені іспанським часником,

по довгій дорозі ввійшли до порту,

обвішані водоростями, ніби фальшивим золотом.

Я знаю — цієї ночі до ранку

сухі простирадла пронизливо

пахли матроськими робами і смолою;

так як ніколи летіли зірки на побережжя,

і доки ти не прокинулась, човни, оминаючи бакени,

забивались тобі між пальців.

Що ти могла побачити перед тим, як померла?

Безперервність повітряного потоку не дозволяє

затамувати подих, безперервність дихання

не дає зупинитись, переходячи через кордони.

Що саме дозволено бачити наостанок

тим, хто має померти?

Десь на півночі материка

починала громадитись крига,

і найглибші серця цибулин

на світанку холонули і зупинялись.

Чи ти розгледіла сніг в піднебіннях

рибин, які викидалися із води?

І чи упізнала ти ріку,

що тяглася вниз кам’яним рельєфом,

наче купа мокрих важких

простирадел?

В свої двадцять вісім

я пам’ятаю стільки імен,

про які вже ніхто не говорить в теперішньому часі,

стільки імен, від вимовляння яких

піднебіння забивається кров’ю і снігом,

що навряд чи наважусь

говорити про тебе в умовний спосіб;

по-моєму, смерть — це ніби перейти з однієї

порожньої кімнати в іншу,

здіймаючи протяг, який вириває розетки

і вистуджує кров тим, хто залишився.

І юні хоробрі птахи з обвітреними серцями,

і хвилі північних озер, що стоять по горло в воді,

не наважуючись вийти на берег,

і високі дерева — позбавлені листя, мов громадянства.

Повертайся туди, де на повіках

тверднуть тьмяні перлини чекання,

де на пісках виростають