Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером, або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв'язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це відхиляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?». На той час він зневірився і в можливості швидкої перемоги світової пролетарської революції.

Схоже, що принципове і, по суті, остаточне рішення визріває саме в ті липневі дні, майже за два з половиною місяці до завершення переговорів і від'їзду, до розв'язання питань про його «пости».

15 липня з'являється такий красномовний запис: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрюсюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу. Ці два місяці Голгофи навіки вилікують мене від роздвоєності. Тут у соціалістичній советській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Тут може бути доречним наступне міркування – спостереження.

Коли знайомишся з щоденниковими записами Володимира Кириловича 1920 р., не можеш не звернути увагу на його психологічний стан. Він, скоріше за все, був не готовий, морально не готовий повернутися в Україну. У нього просто вичерпався запас політичної волі. Задовго до повернення на Батьківщину він інтуїтивно охрестив свою спробу новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін, хворобливо реагував не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб'язкові, випадкові, став занадто підозрілим.

Цікаво: якщо раніше В. Винниченко дуже часто міряв свої вчинки відповідністю вимозі «чесність з собою», то в 1920 р. з'являється не характерна для попередніх етапів теза «нечесність з собою».

Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахунком кількості слів, присвячених тому чи іншому об'єкту, не можна не зауважити, що про бажання виїхати за кордон РСФРР Винниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну. Тут, звичайно, позначилось і те, що з вини московських властей з чотирьох місяців перебування в Радянській Україні в Харкові він зміг провести лише близько місяця. І лише після того, як виклопотав дозвіл виїхати за кордон і навіть 3 серпня 1920 р. сів до потяга, щоб емігрувати. Отже, липневе рішення не змогли поколивати і патріотичні почуття від перебування в Україні. Створюється враження, що В. Винниченко не просто вагався, не міг пристати на якийсь чіткий варіант, а час від часу шукав приводу для припинення своїх переговорів. Само собою напрошується питання: чи варто було з таким настроєм, таким роздвоєнням взагалі починати кампанію?

Отже, в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-небудь переконливих відповідей на питання, що його мучили, Винниченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє третє сходження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, найпліднішому етапу власної політичної кар'єри (1917—1920 pp.). Так із завершенням Української революції вичерпав себе, свої неординарні потенції і один з найяскравіших, невиправних романтиків.

Виїхавши у вересні 1920 р. до Австрії, В. Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом. Публіцистичні виступи В. Винниченка, передусім на сторінках «Нової доби», мали гучний резонанс серед української еміграції і європейської громадськості. Всеукраїнський з'їзд Рад (25 лютого – З березня 1921 р.) спеціальною резолюцією визнав В. Винниченка «ворогом народу» і персоною «поза законом».

На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приєднання Закордонної групи українських комуністів до УКП, спричинивши цим невдоволення з боку членів групи і укапістів. ЦК УКП відмовився визнати Закордонну групу частиною своєї партії. У жовтні 1921 р. Закордонна група УКП саморозпустилася, видання газети «Нова доба» було припинено.

У 1923—1925 pp. В. Винниченко спробував повернутися до суспільного життя шляхом утворення політичного об'єднання Українського революційно-демократичного союзу (1925) та видання журналу «Нова Україна» разом із М. Шаповалом, але дуже швидко розчарувався в можливості ефективної діяльності УРДС.

Можливості впливу на політичне життя, на перебіг подій в самій Україні різко обмежилися. До його листів, пропозицій, міркувань майже не прислухалися, на звернення до Й. Сталіна не реагували. Не хотіли чути, з яким піднесенням він вітав початок українізації, які сподівання з нею пов'язував. Жодної реакції не сталося на брошуру «Поворот на Україну» (1926 р.). Все менше цікавились його новими досягненнями в художній творчості.

Щоправда, Володимира Винниченка, справжнього ісполіна української літератури XX століття, не можна було вирвати з цілісного літературно-мистецького процесу без шкоди для останнього. Можливо, це було нікому й не під силу, адже В. Винниченко органічно вріс в українську свідомість, був невід'ємним чинником культурного, а відтак і політичного життя. Тому його твори систематично виходять новими виданнями у багатьох містах республіки. У 1926—1928 pp. видавництво «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» – «Зібрання творів» у 23 томах. Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко.

Провівши решту життя у Франції (з 1925 p.), колишній голова уряду й держави УНР займався переважно художньою творчістю, зокрема живописом. У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. У післявоєнний час виступав проти гонки озброєнь.

В. Винниченко – автор багатьох літературних творів; окрім згаданих романів, це п'єси – «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Чужі люди», «Базар» (1910), «Гріх» (1918), драми – «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Натусь» (1912) та ін. В останні роки еміграції були написані драми: «Закон», «Великий секрет», «Ательє щастя», «Пророк», «Над». Його соціально-утопічні романи «Соняшна машина» (перший в українській літературі утопічний роман, 1921—1924), «Нова заповідь» (1931—1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та інші містили критику західної капіталістичної системи. Твори В. Винниченка перекладалися російською і багатьма західноєвропейськими мовами. П'єси В. Винниченка ставилися на сценах театрів різних країн, герої літературної спадщини продовжують жити власним кінематографічним життям (фільми