Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

тому кутку. — Ендеру не хотілося спалювати місточок до ворожого табору.

— Хто останній, той скунс.

Вони почали маневрувати, поки не повернулися й не притислися один до одного, рука до руки, коліно до коліна.

— А тепер просто розбігаємось?

— Я так само цього ніколи не робив, — відповів Ендер.

Коли вони відштовхнулися один від одного, то розлетілися швидше, ніж очікували. Ендер на всій швидкості врізався в гурт хлопчиків на зовсім іншій стіні, ніж розраховував. Секунда пішла на відновлення орієнтації та пошук кутка, в якому вони з Алаєм мали зустрітися. Алай уже летів туди. Ендер проклав подумки маршрут із двома відскоками від стін, але такий, що оминав великі скупчення хлопців.

Коли Ендер дістався пункту призначення, Алай тримався руками за бильця, що сходилися під прямим кутом, удаючи, що дрімає.

— Ти виграв.

— Де твоя колекція пуків? — усміхнувся Алай.

— У тебе в тумбочці. Я її там сховав, хіба непомітно?

— Я думав, то мої шкарпетки.

— Ми вже не носимо шкарпеток.

— Ти диви…

Згадка про те, що до домівки далеко, применшила задоволення від здобутків у навігаційній майстерності.

Ендер витягнув бластер і розповів, що дізнався про дві кольорові кнопки.

— А що буде, коли вистрелиш у людину? — поцікавився Алай.

— Не знаю.

— Спробуємо?

Ендер похитав головою.

— Раптом когось поранимо.

— Я маю на увазі: чому б нам не поцілити собі в ноги, абощо? Я не такий, як Бернар, я не мучу котів для власного задоволення.

— Ой-ой.

— Якби це було небезпечно, нам не видали б цю зброю.

— Ми тепер солдати.

— Стріляй мені в ногу.

— Ні, краще ти мені.

— Тоді разом.

Вони вистрелили одночасно. Ендер одразу відчув, як холоша його костюму нижче коліна стала жорсткою й нерухомою.

— Ти задубів?

— Твердий, наче колода.

— То заморозимо ще когось, — запропонував Алай. — Оголосимо свою першу війну. Ми проти всіх.

Обидва всміхнулися, а Ендер запропонував:

— Може, покличемо Бернара?

— Кого? — Очі Алая стали круглими.

— І Шена.

— Цього дрібного вертигуза?

Ендеру здалося, що Алай жартує.

— Якщо ти не триматимеш міцно свій зад, він також гойдатиметься.

Алай усміхнувся.

— Гаразд. Кличемо Бернара й Шена, а потім морозимо всіх цих прожучарськи налаштованих.

За двадцять хвилин усі присутні, крім Ендера, Бернара, Шена й Алая, були заморожені. Четвірка з переможними криками гасала по кімнаті, поки не з’явився Деп.

— Бачу, ви навчилися користуватися спорядженням, — зауважив він, а потім щось удіяв жезлом, який тримав у руці.

Усі повільно підпливли до його стіни. Він пройшов поміж заморожених хлопчиків і доторком жезла розблокував їхні комбінезони. Хлопці всі, як один, почали репетувати, що то було нечесно, коли Бернар і Алай заморозили їх без попередження, заскочивши зненацька.

— А чому ви виявилися неготовими? Ви мали стільки ж часу, як і вони. Але ви змарнували його на забавки, мов ті каченята. Годі скавчати, починаємо.

Ендер зауважив, що всі вирішили, ніби війну виграли Бернар і Алай. Нехай, головне, що Бернар знав: Ендер і Алай опанували зброю першими й потоваришували між собою. У Бернара могло скластися враження, що тепер Ендер належить до його компанії. Насправді все було не так. Ендер увійшов до нової групи — до групи Алая. І Бернар, можливо, того не усвідомлюючи, також.

Це побачили не всі. Бернар так само бузив і роздавав доручення шісткам, але тепер, коли Бернар шаленів, Алай міг угамувати його двома словами. Коли настав час обирати старшину набору, за Алая проголосували майже всі. Бернара це на кілька днів засмутило, та потім він знову став жвавим, мир відновився, однак все змінилося. Набір більше не поділявся на банду Бернара й вигнанців Ендера — Алай став мостом між ними.

Ендер сидів на своєму ліжку, поклавши на коліна ноутбук. У свій вільний час він грав у Гру Уяви. Цей збочений, божевільний різновид гри дозволяв кожному гравцеві постійно додавати нові елементи, будуючи новий лабіринт для досліджень. Можна було повсякчас повторювати які-небудь події, що сподобалися, проте якщо забути їх на певний час, то вони зникали, а натомість з’являлося щось інше.

Ігри були кумедними, були страшними — це коли доводилося діяти швидко, щоби залишитися живим. Він багато разів помирав, та це нормальний хід для комп’ютерної гри, коли з тебе зроблять відбивну, поки не втямиш, що до чого.

На екрані виникла фігурка хлопчика, котрий спершу перетворився на ведмедя, а потім на величезну білу мишу з довгими тендітними лапками. Він проводив фігурку крізь довжелезні нагромадження меблів. Раніше Ендер часто грав із котом, але це йому набридло: вивчивши всі ходи, він занадто легко вивертався з-під удару.

«Сьогодні не полізу в мишачу нору, — запевняв він сам себе. — Досить із мене Велета. Гра ця — повна дурня. Однак мені не виграти, мій вибір завжди хибний».

Проте він все одно прослизнув у мишачу нірку й пройшов місточком до саду, оминувши качок. Колись він спробував зіграти з ними, та це виявилося занадто легко, а зависнувши з качками надовго — ризикуєш перетворитися на рибу. Ендеру риб’яче їство було не до вподоби: воно нагадувало йому бійцівську кімнату, коли він одного разу провисів там заморожений, твердий, наче дошка, поки Деп його не звільнив.

Він бачив, що рухається, як завжди, похилими пагорбами. Тут бували зсуви ґрунту. Раніше Ендер постійно потрапляв під них, і тоді з-під купи каміння сочилася перебільшена пляма запеченої крові. Та він навчився хутко бігати крутосхилами під таким кутом, щоб уникати цього, завжди обираючи верхню дорогу. Як завжди, зсуви перетворилися на скелі. Пагорб знічев’я розпався навпіл, а в розламі глина стала білим хлібом — духмяним і м’яким, що збільшувався, наче підходив на дріжджах. Скоринка відірвалася й упала, фігурка почала рухатися повільніше, провалюючись у пори. Зістрибнувши з буханця, хлопчик опинився на столі. Величезний шмат хліба лежав попереду, а такий самий здоровенний кусень м’яса позаду. Сам Велет сидів, поклавши голову на руки, й дивився на Ендера. Хлопчик на зріст був не більшим відстані від підборіддя до брів Велета.

— Тобі, либонь, треба відкусити голову, — сказав Велет; раніше він теж так казав.

Зараз Ендер не кинувся навтьоки, не закляк на місці. Він підвів свою фігурку впритул до обличчя Велета й ударив його у щелепу. Велет висунув язика, збивши ним Ендера з ніг.

— Пограємо у «Пан або пропав»? — запропонував Велет.

Виходить, це не спрацювало, жодного результату. Велет хоче знову грати. Чортів комп’ютер: в оперативці — мільйон варіантів, а Велет грає в одну й ту саму ідіотську гру.

Велет поставив, як завжди, дві прозорі склянки, такі величезні, що були Ендеру по коліна. Як