Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

Та коли я підріс настільки, що міг уже потайки забиратися в парк, там ще видно було стежку, протоптану оленем попід огорожею обори.

Ось чому, а ще тому, що всі в Тураллі, за винятком мого батька, побоювалися місіс Каррудерс, — я з таким захватом дивився на ту скриньку. В моїх очах цей подарунок мав ні з чим не зрівнянну цінність не сам по собі (мене б не менше потішила коробка з-під свічок на коліщатках), а як свідчення того, що місіс Каррудерс знає про моє існування і вважає мене особою, гідною не тільки її уваги, а навіть більше — подарунка.

Ніхто в Тураллі, крім мене, не одержував подарунків од місіс Каррудерс. А в неї ж був кабріолет на гумових шинах, і пара сірих рисаків, і павичі, й мільйони фунтів стерлінгів.

— Мамо, — сказав я, дивлячись на матір і все ще міцно притискаючи до грудей скриньку, — коли місіс Каррудерс віддавала Мері подарунок, Мері її торкнулася?

6

Наступного ранку мені не дали снідати, але я не дуже хотів їсти. Я був збуджений, час від часу тривога і страх охоплювали мене, й тоді мені хотілося, щоб поряд була мати.

О пів на одинадцяту нянечка Конрад підкотила до мого ліжка візок, схожий на вузький стіл на колесах, і сказала:

— Сідай, зараз ми з тобою покатаємося.

Вона відкинула ковдру.

— Я сяду сам, — сказав я.

— Ні, я підніму тебе, — відказала вона. — Хіба ти не хочеш, щоб я тебе обняла?

Я нишком озирнувся на Енгуса й на Міка — побачити, чи вони почули ці слова.

— Давай-давай, — гукнув Мік. — Кращого баранчика-вожака в світі не знайти. Погоджуйся.

Вона підняла мене і, тримаючи на руках, зазирнула мені в очі й усміхнулася.

— Правда ж, я не баранчик-вожак?

— Ні, — відповів я, не знаючи, що так називають на бойні барана-зрадника, привченого водити за собою овець у повітки, де їх ріжуть.

Вона поклала мене на холодний плаский верх візка, прикрила ковдрою й весело сказала:

— Поїхали!

— Держи хвоста бубликом! — підбадьорив мене Енгус. — Тебе ненадовго забирають, не сумуй.

— Авжеж, прокинешся у своїй власній теплій постільці, — підтакнула нянечка Конрад.

— Щасливо! — гукнув Мік.

П’яниця звівся на лікті і, коли ми проїздили повз його ліжко, хрипко сказав мені:

— Дякую за яйця, друже. — І вже міцнішим голосом додав: — Ти молодець!

Нянечка Конрад провезла мене довгим коридором до скляних дверей і крізь них — в операційну, де стояв високий стіл на тонких білих ніжках.

Сестра Купер і ще одна доглядальниця стояли коло вкритої білим полотном лави, на якій лежали металеві інструменти.

— Ось ми й приїхали! — вигукнула сестра. Вона підійшла до мене й погладила мене по голові.

Я зазирнув їй у вічі, шукаючи в них підтримки.

— Боїшся? — спитала вона.

— Боюсь, — відповів я.

— Дурненький, боятися нема чого. За хвильку ти заснеш, а трохи згодом прокинешся в своєму ліжку.

Я не розумів, як це може бути. Я був певен, що прокинуся, тільки-но хтось до мене доторкнеться. Може, вони обманюють мене, вигадують про ліжко, а насправді зі мною станеться щось страшне?.. Але я вірив нянечці Конрад.

— Я не боюся, — сказав я сестрі.

— Я тобі вірю, — прошепотіла вона мені на вухо, перекладаючи мене на стіл. Потім підклала мені під голову подушечку. — А тепер лежи тихо, бо скотишся.

Доктор Робертсон швидкою, пружною ходою ввійшов до операційної й підійшов до мене, розминаючи пальці й усміхаючись.

— То яку ти пісеньку співаєш? «Тпрусь, тпрусь, чорний коте», га?

Він погладив мене по голові й одвернувся.

— Кабріолети на шинах і чорні коти, га? — бурмотів він, поки одна сестра допомагала йому надягати білий халат. — Кабріолети і коти! Чудово, чудово!

Ввійшов доктор Кларк, сивоволосий і тонкогубий.

— Муніципалітет ще й досі не спромігся засипати оту яму біля воріт, — сказав він, підходячи до сестри, яка вже тримала напоготові його халат. — Не розумію… Виходить, тепер нікому не можна вірити… Цей халат завеликий. Ні, він таки мій.

Я дивився на білу стелю й думав про калюжу, що завжди розливалася біля наших воріт після дощу. Я запросто перестрибував через неї, а Мері не могла. Я міг перестрибнути через будь-яку калюжу.

Доктор Кларк підійшов і став у мене над головою, тримаючи над моїм носом білу подушечку, схожу на мушлю.

Коли доктор Робертсон зробив знак, він просочив подушечку рідиною з маленької синьої пляшечки, і коли я вдихнув, то мало не задихнувся. Я замотав головою, але подушечка весь час висіла над моїм носом, і я побачив барвисті кола, потім мене огорнула хмара, і я полинув на ній у забуття.

Я прокинувся не в своєму ліжку, як обіцяли мені сестра Купер і нянечка Конрад. Я пробивався крізь марево запаморочення, не розуміючи, де я, аж доки раптом, у мить просвітлення, побачив знову стелю операційної. Трохи згодом переді мною вималювалось обличчя сестри. Вона щось казала, але я не зразу почув її.

Вона казала:

— Прокинься.

Мовчки полежавши трохи, я пригадав усе, що було, й подумав, що мене обдурили.

— А я не в ліжку, як ви казали, — прошепотів я.

— Ти прокинувся перше, ніж ми встигли відвезти тебе до палати, — пояснила сестра й додала: — Тобі не можна ворушитися. Зовсім не можна. Гіпс на нозі ще сирий.

Тут я відчув, що нога в мене важелезна, а стегна закуті в твердий, як камінь, гіпс.

— Лежи спокійно, — сказала сестра. — Я на хвилинку вийду. Назирайте за ним, — звернулася вона до нянечки Конрад, яка розкладала інструменти по скляних скриньках.

Нянечка Конрад підійшла до мене.

— Ну, як почуває себе мій хлопчик?

Її обличчя здалося мені прекрасним. Я замилувався її пухкими, рум’яними, мов яблука, щоками, її блискучими оченятами, схованими під густими темними бровами й довгими віями. Я хотів, щоб вона не відходила від мене. Я хотів подарувати їй коня з бідкою. Але мені було зле, і я соромився й не міг сказати їй усього цього.

— То ти ж не рухайся, добре? — сказала вона.

— Здається, я трошки поворушив пальцями ноги, — сказав я.

Чим суворіше мені забороняли рухатися, тим більше мені кортіло порушити цю заборону, — просто щоб побачити, що ж буде. А ще мені кортіло перевірити, чи ворушаться мої пальці. Я знав: упевнившись у цьому, я вже лежатиму спокійно.

— Навіть пальцями не можна ворушити, — сказала вона.

— Більше не буду, — пообіцяв я.

Я залишався на операційному столі до обіду, а тоді мене обережно відвезли до палати; на моєму ліжку була встановлена