Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

металева рама, що підтримувала ковдру високо над ногами й заважала бачити Міка, який лежав навпроти.

Був день відвідин, і до палати вже заходили родичі й друзі хворих. Навантажені пакунками, вони простували до того, кого прийшли відвідати, не зводячи з нього очей, збентежені присутністю стількох хворих людей. А хворі теж ніяковіли й удавали, ніби не помічають, що прийшли їхні близькі, аж доки ті не підходили до самого ліжка.

Не бракувало відвідувачів і у хворих, що не мали ні родичів, ані друзів.

До них приходили то дівчина з Армії спасіння, то священик чи проповідник, ну, і, звичайно ж, міс Форбс.

Кожного дня відвідин вона з’являлася, навантажена квітами, брошурками релігійного змісту й вовняними шкарпетками. Їй було років сімдесят, і вона ходила, насилу пересуваючи ноги, спираючись на ціпок. Тим ціпком вона стукотіла по ліжку хворого, що не звертав на неї уваги, й казала:

— Сподіваюся, юначе, ви виконуєте всі настанови лікаря. Тільки так і можна видужати. Ось вам пиріжки з коринкою. Розжовуйте їх як слід, і вони не зашкодять вашому травленню, їжу треба завжди добре розжовувати.

Мені вона завжди приносила м'ятних льодяників.

— М’ятні льодяники прочищають груди, — казала вона.

Міс Форбс, як завжди, зупинилася коло мого ліжка й лагідно сказала:

— Отже, тобі сьогодні зробили операцію, га? Ну, лікарі знають, що роблять, тож усе буде гаразд, от побачиш. Усе буде гаразд, хлопчику. Все буде гаразд.

Нога моя боліла, й мені чомусь здавалося, що всі про мене забули. Я заплакав.

Вона стривожилася, квапливо обійшла ліжко і розгублено стала наді мною, прагнучи заспокоїти мене й не знаючи, як це зробити.

— Господь поможе тобі перенести ці страждання, — нарешті впевнено сказала вона. — Ось, тримай, це написане спеціально для тебе.

Вона вийняла із своєї сумки кілька брошур і подала мені одну.

— Почитай це, хлопчику, і тобі полегшає.

Вона доторкнулася до моєї руки й пошкандибала геть, раз у раз зупиняючись і розгублено озираючись на мене.

Я розгорнув книжечку, сподіваючись на якесь чудо, якийсь знак господній, божественне одкровення, що допоможе мені встати й піти, мов біблійному Лазарю.

Книжечка називалася «Що вас тривожить?» і починалася словами: «Якщо ви живете, цураючись господа бога, тривога ваша недаремна. Думка про смерть і про найвищий суд позбавляє вас спокою. А коли так, то дай боже, щоб тривога ваша дедалі зростала, аж доки ви знайдете розраду в Ісусі».

Я нічого не зрозумів, сховав книжку в тумбочку, й сльози знову полилися мені з очей.

— Як ти себе почуваєш, Алане? — спитав Енгус.

— Так, наче я зробився важкий-преважкий, — відповів я йому. А трохи згодом додав: — Нога болить.

— Нічого, скоро пройде, — відповів він заспокійливо.

Але біль не проходив.

Коли я лежав на операційному столі й гіпс на моїй правій нозі й стегнах був іще сирий і м’який, якась коротка судома, певно, відігнула мій великий палець, а паралізовані м’язи не спромоглися вирівняти його. Мимовільним рухом стегна я зібгав також внутрішню гіпсову пов’язку, й на ній утворився виступ, що, мов тупий ніж, почав врізатися в стегно. Протягом наступних двох тижнів цей виступ розітнув стегно аж до самої кістки.

Біль від загнутого пальця не вгамовувався ні на мить, що ж до болю в стегні, то він трошки заспокоювався, коли я вигинався й лежав нерухомо. Навіть у ті короткі проміжки, коли мені трохи відпускало, я бачив сни, сповнені муки й страждань.

Коли я розповідав докторові Робертсону про біль, що мучив мене, він насуплювався, замислено дивлячись на мене.

— Ти певен, що болить саме палець?

— Так, весь час, — відповідав я. — Не вгаває ні на хвилинку.

— Певно, це коліно, — казав він старшій сестрі. — А йому здається, що палець. — І питав у мене: — Ну, а стегно теж весь час болить?

— Ні, тільки коли ворушуся. А коли лежу тихо, не болить.

Одного разу він натиснув на гіпс над стегном.

— Боляче?

— Ой! — заволав я, намагаючись відсунутися від нього. — Ой! Страшенно!

Доктор Робертсон спантеличено гмукнув.

За тиждень після операції злість, що допомагала мені терпіти ці муки, поступилася місцем відчаю; навіть страх, що мене вважатимуть слиньком, уже не стримував мене, я дедалі частіше плакав. Плакав мовчки, втупившись розплющеними, повними сліз очима у високу білу стелю. Я хотів померти, бо в смерті бачив не страшну втрату життя, а тільки сон без болю.

Я безнастанно повторював подумки в якомусь уривчастому ритмі: «Я хочу померти, я хочу померти, я хочу померти».

За кілька днів я помітив: якщо мотати головою з боку в бік у такт повторюваним словам, то починається запаморочення, й біль відступає. Мотаючи головою, я не заплющував очей, і біла стеля починала поволі розпливатися, а ліжко моє відривалося від підлоги й починало ширяти в повітрі.

В голові паморочилося, я опинявся в туманному, захмареному просторі й линув кудись, то злітаючи до світла, то поринаючи в темряву; біль зникав, і лише нудота підступала до горла.

Так я линув, аж доки вичерпувалося вольове зусилля, потрібне для того, щоб робити рухи головою, і тоді я повільно вертався до безформних тіней, що миготіли й кружляли, набуваючи помалу обрисів ліжок, вікон і стін палати.

Найчастіше я вдавався до цього способу вночі, але іноді робив так і вдень, коли біль ставав нестерпним і в палаті не було сестер.

Енгус, певно, помітив, як я мотаю головою, бо одного разу, тільки-но я почав робити це, він запитав:

— Нащо це ти, Алане?

— Так, знічев’я, — відповів я.

Але він не відступався:

— Скажи правду. Ми ж друзі. Чому ти мотаєш головою? Тобі боляче?

— Від цього біль проходить.

— Он як! — сказав він. — А як же від цього може пройти біль?

— У голові паморочиться, от він і проходить.

Енгус промовчав, та трохи згодом я чув, як він просить нянечку Конрад щось зробити.

— Він хлопець терплячий, — сказав Енгус. — І не мотав би головою, якби йому не було зле.

Того вечора сестра зробила мені укол, і я проспав цілу ніч, не прокидаючись, але наступного дня біль приступив знову, і тоді мені дали кілька болезаспокійливих таблеток і звеліли, щоб я лежав тихо й старався заснути.

Тільки-но сестра вийшла з палати, я знову почав мотати головою. Проте вона, чекаючи цього, зупинилася за скляними дверима й стала стежити за мною.

Її звали сестра Фріборн, і хворі її не любили. Працювала вона вправно, але робила тільки те, що входило в її безпосередні обов’язки.

— Я вам не служниця, — сказала вона хворому, який попросив її передати мені