Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

— У мого батька було не життя, а суцільний театр, — розповідав він моєму батькові. — Та ще й який! Насилу я з того театру втік.

Містер Каррудерс не вмів розважати своїх вельможних гостей. Коли ввечері по обіді він сидів з ними за чаркою коньяку, в кімнаті не раз западала гнітюча тиша. На урядовця чи титулованого англійця не справляли ніякого враження «гм, так» або «гм, ні», що злітали з уст містера Каррудерса, і тому, коли в гості до нього приїздили якісь цабе, що звикли по обіді смакувати коньяк за жвавою розмовою, господар посилав у стайню по Пітера.

Одержавши наказ, Пітер заходив до особняка з чорного ходу. В маленькій, спеціально для цього призначеній кімнатці стояло вкрите єдвабним покривалом ліжко, а на ньому лежав один з найкращих костюмів містера Каррудерса. Пітер надягав цей костюм і з’являвся у вітальні, де його рекомендували присутнім як гостя з Англії.

За обіднім столом Пітерові дотепні жарти й оповіді захоплювали гостей, а містер Каррудерс мав можливість глибокодумно докидати свої «гм, так» або «гм, ні».

По тому як гості розходилися по своїх кімнатах, Пітер скидав хазяїнів костюм і повертався до своєї комірчини за стайнею.

Якось він прийшов до батька з проханням від містера Каррудерса: мовляв, чи батько не міг би показати клас верхової їзди якимсь поважним гостям, що бажають побачити «справжню Австралію».

Спершу батько обурився й послав містера Каррудерса під три чорти, а потім погодився — з умовою, що одержить за це десять шилінгів.

Пітер відповів, що хоч це й забагато, але хазяїн, напевне, торгуватися не стане.

Батько не зовсім ясно уявляв собі, що таке «справжня Австралія», проте він сказав Пітерові: «Той, хто хоче її побачити, нехай зазирне до нашої комори». Батько іноді казав, що справжня Австралія — це бідність, хоч таке спадало йому на думку здебільшого тоді, коли він бував чомусь у дуже сумному настрої.

Готуючись до виступу, він пов’язав на шию червону хустку, надів крислатого капелюха й засідлав гніду кобилу Веселуху, що зразу починала брикати, коли її боку торкалися закаблуками.

Ця здоровезна кобила стрибала, мов кенгуру. І от, коли гості сиділи на просторій веранді й попивали різні напої, батько вилетів навскач з-за дерев, горлаючи несамовито й люто, мов лісовий розбійник.

— Отож, вилітаю я з-за повороту до жердяних воріт, — розповідав він, — грунт там хоч і посипаний жорствою, але пружний — є де розігнатися. Я трохи притримую Веселуху, щоб вирівняти ходу, а тоді попускаю вуздечку. Недарма кажуть, що кінь з пасовиська ніколи не підведе. А я перед тим випасав Веселуху, тож вона була свіжа-свіжісінька. Ну, звісно, відштовхується вона зарано — бо нікуди силу дівати, і я бачу: зараз зачепиться. Ворота в них надто високо сидять — хоч бери й проходь під ними. Це все примхи Каррудерса — кажуть, він вигнав би тесляра, в якого ворота дряпали б землю, і це схоже на правду. — Батько зневажливо махнув рукою й вів далі: — Коли я відчув, що Веселуха стрибнула, я й собі трохи підскочив, щоб їй легше було. Тої миті між мною й сідлом можна було б голову просунути. Лечу й думаю: а що, як вона, боронь боже, зачепиться передніми ногами? Якщо, думаю, не зачепиться, то все буде гаразд. Ох і стрибнула ж тоді Веселуха! Віриш, на льоту якось вивернулася й злетіла ще на якихось кілька дюймів! Щоправда, задніми ногами вона все ж таки зачепила, та, приземлившись, за два стрибки вийшла в алюр, а я, собі сиджу в сідлі, наче нічого й не було. Підскакуємо ми до веранди, й там, просто перед носом у всіх Каррудерсових гостей, я ставлю її дибки. Все оте панство схоплюється з місць, так і не допивши своїх чарок. Тоді я р-раз закаблуками Веселуху в боки, й вона як заверещить, як підскочить! Спочатку спробувала притиснути мене до дерева — хитра бестія. Я її завертаю, ляпаю капелюхом по ребрах, і тут вона боком вистрибує на веранду й давай звиватися й брикати! Як брикне — так і немає стола чи стільця. Склянки розлітаються, дами репетують, кавалери з геройським виглядом затулять собою дам, ті за них чіпляються — одне слово, корабель тоне, рятувальні пояси за борт, поцілуй мене востаннє — й «Боже, борони короля». Чорт, таке хіба раз у житті побачиш!

Дійшовши до цього місця, батько вибухав сміхом. Він сміявся до сліз, а потім, утерши очі хусточкою й трохи віддихавшись, завершував свою оповідь:

— А, хай йому дідько! Поки я вгамував Веселуху, вона збила з ніг сера Фредеріка Сейлсбері, чи як його там, і він полетів сторч просто на виводок павичів.

— Тату, все справді так було? — якось спитав я його. — Все це правда?

— Авжеж, хай йому дідько… А втім, зажди… — Він скривився й потер рукою підборіддя. — Ні, синку, мабуть, не все, — признався він. — Щось схоже було-таки, але коли про одне й те саме розповідаєш багато разів, то мимохіть додаєш чогось, щоб виходило смішніше й цікавіше. Ні, я не брехав. Я просто розповідав кумедну історію. Це ж приємно — розважати людей. Смутку в світі й так вистачає.

— То ти й про оленя так само розповідаєш? — спитав я.

— Еге ж, — відповів він. — Я на ньому тільки покатався, та й по всьому.

Містер Каррудерс скаржився на мого батька саме тому, що той катався на його олені.

— Олень, сердега, весь час кружляв і кружляв по оборі, — розповідав батько. — А ми з хлопцями вилізли на огорожу, й, коли він пробігав піді мною, я стрибнув йому на спину. Хлопці, звісно, й досі вважають, що я утяв дурницю. — Він замовк, дивлячись кудись удалечінь, потер підборіддя і, злегка всміхнувшись, додав «хай йому дідько!» тоном, що дуже ясно давав зрозуміти, як олень поставився до непроханого наїзника.

Батько ніколи не розповідав мені докладно про ту витівку, бо, видно, вважав її дитячою.

І коли я запитував: «А олень побіг?» — він відповідав тільки: «Ще й як!»

Я вирішив, розпитати про цю пригоду Пітера Фінлея, гадаючи, що батько відмовчується через те, що олень скинув його.

— Олень дав батькові прочухана? — спитав я в Пітера.

— Ні, — відповів він. — Твій батько дав прочухана оленеві.

Згодом я дізнався, що олень зламав ріг об батькові ребра, і це страшенно розгнівало містера Каррудерса, який колекціонував оленячі роги — прибивав їх у вітальні над каміном.

Після смерті містера Каррудерса місіс