Елізабет Макнейл - Дев’ять з половиною тижнів

б іще раз, із ним, варто йому лише захотіти. Я читала, що люди мочаться одне на одного, випорожнюються. Я ніколи не робила цього, і одна лише думка про це викликає в мене нудоту — звісно, він теж ніколи не схоче таке робити. Але якої думки я була про те, аби бути зв’язаною та побитою, ще кілька тижнів тому? І чому має бути різниця між різноманітними способами, якими він доводить мене до оргазму, і мастурбацією в нього на очах, якщо це принесе йому задоволення? І все ж від сорому я міцно заплющую очі, відчуваю, як холонуть ноги, стукотять зуби.

Майже десять років тому моя добра приятелька розповідала мені, як вона мастурбувала разом зі своїм коханцем і як сильно їй це сподобалося. «Не хвилюйся, — сказала вона мені, коли я вибухнула — тієї миті без відчуття огиди, але з неочікуваним жахом, що я б ніколи не зробила цього, не зроблю ні за що. — Це лише особисто твій “пунктик”. У кожного з нас є свій. Наприклад, я не можу стерпіти, коли чоловік засовує язика мені до вуха, у мене аж мурашки по шкірі». І тоді вона голосно засміялася.

Я голосно промовляю: «“Пунктик”. Мій “пунктик”». Раптом я відчуваю значущість цього слова. Це більше не мляве, безлике визначення, а похмурий, чіткий привид перед моїми очима: шибениці на ринковій площі, лінчування у всіх на очах… і тут я бачу його у дверях.

Він вмикає лампу біля ліжка, вдягає мого годинника мені на зап’ястя, обережно просовуючи тонкий ремінець через обидві петлі; мені бракує терпіння робити це щодня, тому я завжди зупиняюся на першій, а отже, друга петля й досі доволі тісна. Він каже: «Ти почала мастурбувати в дуже ранньому віці». Я сміюся. «Це підозра чи вже обвинувачення? — питаю я. — Як пройшла зустріч?» Він не відповідає. Я затримую погляд на мідних ручках шухлядок його комода, намагаючись чітко закарбувати їх у пам’яті. «Десь років із шести, точно не пам’ятаю». Він підказує: «І дуже часто відтоді, як подорослішала». Я починаю одне з речень, які репетирувала за його відсутності, виправдувальні речення, дорослі речення: свобода вибору, особистий смак кожного й делікатна рівновага між інтимними стосунками та… Я говорю невпевнено, переводжу погляд із мідних ручок на вікно, відчуваючи непереборну потребу відвернутися від нього. Він бере моє обличчя двома руками й повільно повертає мою голову на той бік ліжка, де сидить сам. Він неквапливо промовляє: «Я хочу, аби ти була зі мною, але не примушуватиму тебе залишатися». Кондиціонер перемикає режим і починає муркотіти. Я відкриваю рота, і він ніжно кладе палець на мої губи. «Справа от у чому, послухай. Доки ти зі мною, ти робитимеш те, що я скажу. Доки ти зі мною, — він просто повторює, не змінюючи інтонації, — ти робитимеш те, що я скажу». І за мить уже роздратовано: «Заради бога, у чому проблема?» І, зрештою, мимохіть: «Можеш спробувати ще раз. Може, хочеш, аби я приніс тобі трохи крему? Я можу приглушити світло». «Це єдина річ, — кажу я, і мої очі дивляться у вікно. — Попроси мене, я зроблю що завгодно, але не це».

Він бере слухавку телефона, що стоїть поруч із ліжком, набирає номер з пам’яті, називає своє ім’я, свою адресу, а потім мою й каже: «П’ятнадцять хвилин». Він бере найбільшу зі своїх валіз із горішньої полиці своєї шафи, розкриває її й кладе на підлогу спальні. Я приносила свої речі, які тепер розкидані по його хаті, у різних пакунках: якось у великому солом’яному кошику, іншого вечора — у лляному мішку, а деякі речі іноді пхала в прості пакети з крамниць. Він бере мої речі (усі вони висять у лівій частині шафи), знімає з вішалки, складає їх навпіл, не знімаючи з дерев’яних плічок, і вони акуратно лягають на дно валізи. До них приєднуються хустка, за нею ще одна, потім ручка, яку він купив мені, щоб я перестала користуватися його персональною, кілька книжок із вітальні, півдюжини грамплатівок, чотири пари взуття, білизна, що безладною купою зберігалася в другій шухлядці його бюро, запакований флакон парфумів «Міс Діор», що його він купив мені минулої суботи, і другий, майже порожній.

Короткий похід на кухню. Він повертається з великим целофановим пакетом для сміття, і я чую, як летять до цього пакета у ванній мої особисті речі; він заходить до спальні, і целофановий пакет займає більшу частину валізи. Моя сушарка для волосся, мій щоденник — і валіза зачиняється. Йому знадобилося менш ніж п’ять хвилин.

Він відв’язує мене й розтирає всі м’язи на ногах та моє ліве зап’ястя по довжині, хоча вони були пристебнуті доволі слабко — достатньо, аби не залишилося слідів. Він обережно знімає з мене свою блакитну сорочку. Він залишив для мене тільки літній светр, що лежить складений на кріслі. Я автоматично підводжу руки, і він вдягає мене у світлу шерсть і сіру лляну спідницю. Я так звикла, що він сам вдягає мене, що чекаю, доки він не опуститься переді мною на одне коліно, аби я ступила ногами в отвір для талії. Я думаю: «Я жодного разу не казала йому, що завжди вдягала спідниці через голову; для нього спідниці є еквівалентом штанів, тому цілком природно, що хтось лізе в них ногами, а тоді підтягує вверх». І ще: «Він забув про білизну, я аж ніяк не можу вийти на вулицю опівночі в спідниці та без трусиків». Я роблю крок у спідницю, спостерігаю, як він підводиться, поки він поправляє її на моїх стегнах; піднімає светр, аби застебнути блискавку зліва, та просовує ґудзик у петлю; а тоді я чую, як тонка вовна легко лягає на грубий льон.

Тепер він бере мої сандалі та жестом наказує мені сісти на ліжко. Я по черзі простягаю йому обидві ноги, витягую склепіння стопи, спостерігаю, як він взуває мене й фіксує ремінець. Він стає позаду мене й розчісує мені волосся. «Я спущуся з тобою вниз до таксі. Якщо знайду ще якісь речі, що тобі належать, то віддам».

Його гребінець у моєму волоссі — повільні спокусливі рухи, легке електричне потріскування. Я обертаюся й обіймаю його за стегна. Він непорушний. Я ридаю вголос, немов дитина. Обидві його руки в моєму волоссі, гребінець упав на килим.

«Таксі приїде з хвилини на хвилину», — каже він, і тієї ж миті лунає дзвінок консьєржа. Мій голос,