Поль Елюар - Вибрані вірші

сяйві

Я забуваю я забутий

Між мурами суцільний морок

Я ж опускаюсь у своє свічадо

Як мрець ступає у розверстий гріб.

Померти II

Дурень хто не хоче вмерти

Бевзь хто не боїться смерти

Що ж то виткнулося з тебе

Танцівниця-блідолиця

Біла й незворушна вся

Що ж то за жебрачка літа

Із нестиглими чеснотами

З усмішками страдника

У цнотливих рукавичках

Діва із чолом гладеньким

Що за світло погляд сон

Ти сліпа в земній пітьмі

Вмреш з відкритими очима.

Кричати

Враз стало все простіше

Я скинув незбагненний краєвид брехні

Я скинув рухи тьмаві й дні безсилі

Пожбурив ген за небокрай слова прочитані й почуті

Я почав кричати

Довкруг всі гомоніли надто тихо говорили і писали

Надто тихо

Я розсунув межі крику

Стало все простіше

Бо в смерті відібрав той погляд на життя

Що затуляв переді мною світ

Від одного лиш крику

Стільки всього пощезло

Що вже ніколи не пощезне

Те що гідне жити

Тепер я впевнений що літо

Співає під холодними дверима

Під обладунками ворожими

Палають пори року в моєму серці

Пори року люди їхні зорі

Все тремтить одне на одне схоже

І крик мій голий сходить на один щабель

Безмежних сходів радости

І голий цей вогонь обтяжує мене

Снаги дає мені солодкої й тривкої

Так достигає плід

Обпалений морозом вкритий памороззю поту

Ось місце щедре

Де сплять лиш мрійники

Часи чудові крикнемо гучніше

Щоб мрійники міцніше спали

Закутані в слова

Що творять гожу днину для моїх очей

Я певний кожну мить

Що пращур і дитя мого кохання

Мого сподівання

Б'є щастя джерелом із мого крику

Щоб віднайти у високостях

Той крик котрий стане моїм відлунням.

З книжки

«ВІДКРИТА КНИГА II»

(1939-1941)

Мариністи

До Альберто Джакометті

І

Я взявся пестити

Море яке всмоктує грози.

II

Мій рот на рівні хвиль слова спиває

Сонячне золото вбирає на золотому теплому шляху

Як натовп стиснутий тренований палкий

Хвилі років у цьому дереві ажурному

У цьому дереві доступному і кольорам і людям

Їхня блакить безхмарне небо суміш вод

Їхнє мереживо й вогонь пустельного світанку

Дві долини три вершини єднаючись утворюють ланцюг

Океан який мене веде він має долю неба

А перша хвиля скрадає хмару.

III

Відкрите дзеркало на дивних цих птахів

Які тремтять від щастя з кожною краплиною води.

IV

Велика трава океану

На поснулих пісках

Квітка морячки

Зорі незвідані святкові

Білий полудень в глибинах темних

А в сітях зима

Образа кинута на вітер

На бурун могили.

V

Найбільший корабель

Найбільший корабель напівпотоплений

Немов кинджал у рані

Що пізнає пітьму

Найбільший пліт

Тут смерть легка

А море ще пустельніше ніж п'яний горопаха.

VI

Остання п'яна хвиля старого

Розчинені пагорби й місяць кумедний

Знайшли в моїм серці лиш простір закутий

І море у небі лиш крапля води.

VII

Цей камінь блідий на чолі найсильніших

Під сирою землею і мертвим листям

Всі погасли вогні у краях незнання

Під нігтями ржі

Ми нічого не знаєм про землю

Людині ми не потрібні

Її небо уже не наше

Все нам здається застиглим

Око і серце схожі на наші

Світло і його велети

Глибина і її карлики

Смерть без тіла смертного

Обурення бурі

Врятовані хай наш тягар здіймається

Як джерело у найпершому зблиску

Хай образ наш постане світлий

Ніч у криницях купається

Ризик померти зникає

Як два дешифровані нулі

Піна волошок

Зітерлась нанівець

Вітрило велике кольорове

Відсутність

Я говорю до тебе через міста

Я говорю до тебе через долини

Мій рот над твоїм узголів'ям

Двобічні стіни творять лице

Моєму голосу який тебе розпізнає

Я говорю до тебе з вічности

О міста спогади про міста

Міста закутані в наші бажання

Міста ранні й пізні

Міста дужі міста близькі

Покинуті всіма своїми мулярами

Мислителями і примарами

Поле спрямоване смарагдом

Хай живе живуче що пережило

Небесне збіжжя на нашій землі

Годує мій голос я мрію і плачу

Я сміюся і мрію поміж вогнями

Між сонячними гронами

І на моєму тілі простяглось твоє тіло

Обрус твого світлого дзеркала.

Стільки книг

Полю Боне

Книжки мої очі все ж розгублені мої руки тремтячі

Вас не розсіють мури можуть упасти

Буря здіймає воду вогонь і попіл

Нема серед вас жодної зірки всесвіту

Людей на берегах

Цієї книги безберегої

Більше ніж під землею мертвих

Людей поміж рядками

Цієї книги вічної

Більше ніж днів поміж ночами

Людей поза часом

Більше ніж зниклих живих

О книга розуму плодючого

У книзі вкарбовано золоту точку пам'яті

А потім забуття в очах які не вміють читати.

Моральність сну

Канати відстаней канати проблисків

Канати сподівання кинуті відсутнім

Лінощі дітей

Квітка її вічність

Буря її сила

Звитяги гарного часу

Жінка її дорога всюди

Жінка вогонь природи

Тканина зіткана із сонця

Вся полум'я аби мене спалити

Між небокраями мінливими

Що творять і руйнують її вроду

Вкриває ліс її рамена

Її волосся безшелесне

Єдиним шумом крил єдиним наспівом

Жнива космічні

Та все зав'язується в вузол у моєму володінні

Щоб дужче мене нагнути й принизити

Радість світло зсудомлені

Своє сяйво втрачають і свіжість

Страждання моє стає увіч

Бійка розгнуздана на підмостях

Лице волохате вогнисто-чорне

Сморід сопухи стеля смолиста

Ведмідь без намордника пантера зацькована

Сутінки люті

Клітки порожні зачинені

Безплідна коза на зорянім небі

Старіє і лічить прожиті роки

Пополудень був із билинок

щоб бути звичайним

Обійми кволих рук

Десять образів-пальців тремтячих

Прикритих м'якими білими перстенями

Отже моє марення отже мій крах

Отже мої сили зруйновані

Сміх перекосився

Хай гра приносить на солодкий стіл

Твоїх легких грудей

Ніч снігову ніч млисту

Сон на тремтячім мості

Мне сорочку часу

Життя

І випуклість твоїх грудей

Його тримає на межі безодні.

Ґрати натягнуті мої ретязі роблять свою справу

Твої кучері біль відтинати найтемніше

Я краятиму морок

Моєї кімнати яка обмежує

Чи зможу я розрити ґрунт що так обліг