Борис Григоріович Херсон - Сталіна не було, Борис Григоріович Херсон

♦

П’ятирічного хлопчика в дитячому садку

роздягли догола і поставили на табуретку

у покарання за провину.

Діти оточили табуретку, сміються.

Але хлопчик не плаче і не соромиться.

Він згадує, як в минулу неділю

бабуся гуляла з ним у парку,

де на мармуровій тумбі маленький мармуровий хлопчик

абсолютно голий стояв на виду у всіх і посміхався.

І покараний хлопчик мимоволі приймає позу,

в якій стояла скульптура, на його губах та ж кам’яна посмішка.

Йому кажуть: безстиднику,

дозволяють зійти з табуретки, одягнутися,

йому дозволяють, ніхто вже не сміється.

Блюз

Слухаємо джаз

Конфедерат утік і покинув свою сяючу мідну трубу.

Я, нігер поганий, притискаю мундштук до губи, до крові чавлю губу,

видуваю нечистий гаркавий звук, і геєни вогненна утроба щосили

розверзається, враз випускаючи із могили

дух століття минулого із тавром на чолі, яке означає ганьбу.

Блюз чорного кота

пострадянський блюз який-небудь чиж і К

мотивчик завезений з далекого материка

хучи кучи мен чорний кіт з мішка

прости мене мамо я живу в тісноті

співаю хрін знає про що все більше про стан в наркоті

чорний кіт з мішка я заспіваю про те що в чорнім коті

прости мене мамо голова важка йду не туди як завжди

прости мене мамо мовчи душу не береди

не хочеш мене ще когось роди

прости мене мамо з великим ходи животом

прости мене мамо ти вагітна чорним котом

народжуй його нагодуй ковбасою з червоним вином

подайся до туреччини мамо чогось там привези

купи продай копальні сухарик гризи

поділися з чорним котом мене не грузи

поїдь до туреччини мамо продай праску купи пахлаву

рахат лукум їж сама я так проживу

посиджу в підвалі пограю та покурю траву

посиджу в підвалі на колінах зігрію кота

ми з ним з того ж тіста з величезного живота

не те це місто мамо і північ не та

я лайно хучи кучи мен хто ще ти знаєш сама

поїдь до туреччини мамо там тепліша зима

не допросишся снігу мамо не плач дарма

це блюз про кота дев’яностих років

він для тебе мама і для чорних котів

нехай всі подохнуть завтра я вмирати ще не хотів

♦ ♦ ♦

все частіше думаєш що там наприкінці

яка то доля у заблудлої горе-вівці

і де ж та отара де Пастир Добрий що на раменах

понесе тебе бідолашного під кришталевий дах

але бачиш шпиталь палату ліжко та докторів

й дякуєш Богові що ти недовго хворів

що Бог по силам дає страждання легкі вони

тож лежи та чекай якщо можеш мовчи не стогни

♦ ♦ ♦

Коли пишуть «як сказано вище»,

мають на увазі «як сказано раніше».

Те, що було раніше, завжди вище.

Вершина старовини сяє

у гірському ланцюзі часу.

Час тече з минулого

у майбутнє під уклон.

Іноді – скидається в прірву.

Краща частина мого життя

припала на епоху,

коли нерухомий час

нагадував ставок,

що затягнувся зеленою ряскою.

По його поверхні бігали водоміри.

Жук плавунець, темно-коричневий,

з кремовою облямівкою по краю

щільного обтічного тіла,

відштовхуючи воду, просувався вперед.

Раптом з’являлася верхня губа коропа.

Велика риба ковтала повітря

і пірнала углиб, випускаючи тремтячі

перлинні пухирі.

Мені одного разу довелося

побачити на цій темній поверхні часу

квітучі водяні лілії.

Ви, зрозуміло, не повірите.

Але мені пощастило:

я дійсно це бачив.

♦ ♦ ♦

Очікуючи пацієнта, слухаю Мехелію Джексон.

Звучить спірічуел «Де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»

Скорботна мелодія, повільна, жорсткі акорди рояля.

«Де ви були, коли вони розпинали?

Це змушує мене тремтіти:

де ви були, коли вони розпинали мого Господа?»

Думаю, як добре співати цю пісню.

Співаючий не винен.

Винні ви (де ви були?) і вони (розпинали мого Господа)

Мого Господа.

Мого.

Не вашого, не їхнього Господа.

Мого.

♦ ♦ ♦

Крутиться-вертиться Біллі

Голідей на сімдесят вісім,

не на тридцять три з половиною

довбаних обороту.

Епоха сповзає лавиною.

Можна ящик переключити,

але там крутять «Дев’яту роту».

Краще такий, антикварний,

куплений за копійки,

у багатодітній, базарній,

що від’їхала до німців сімейки,

з попліном та ще й з кремпліном…

Як їм там, під Берліном?

Ходимо вдвох в крамницю,

відходи в кульках виносимо

на куток, туди, де пара

огидних, темно-синіх

пластикових контейнерів

на маленьких чорних колесах.

Безліч голених потилиць. Якось

не видно, як у сімдесятих —

з довгим рудим волоссям

Змінилися барви заходу.

Менше кров’ю, більше малиною

віддає. На сімдесят вісім,

не на тридцять три з половиною,

крутиться-вертиться Біллі,

починає з затакта.

У кіоску юрбиться бидло й мурло.

Навіть небо нижче, ніж раніш було.

Так ото, мила, так ото.

Крутиться Біллі щосили.