Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

Ми з Генрі зо п’ять хвилин стоїмо перед полотном Бернардо Мартореллі, а тоді Генрі повертається до мене. Зараз у галереї лише ми.

– Це не важко, – кажу. – Будь уважний. Шукай когось роззявкуватого. Визнач, де у нього гаманець. Більшість чоловіків носить його або в задній кишені штанів, або у внутрішній кишені піджака. В жінок шукай у сумочці за спиною. На вулиці ти можеш просто вихопити сумочку, але впевнись, що зможеш обігнати тих, хто може кинутися за тобою навздогін. Набагато спокійніше, якщо ти витягнеш гаманець, не привертаючи нічиєї уваги.

– Я бачив фільм, у якому герої тренувалися на костюмі з маленькими дзвіночками. І якщо хтось торкався костюма, тягнучи гаманець, дзвіночки дзеленчали.

– Так, я пам’ятаю цей фільм. Можеш спробувати це вдома. Тепер – за мною.

Веду Генрі з п’ятнадцятого у дев’ятнадцяте століття, і раптом ми потрапляємо у середину епохи французького імпресіонізму. Інститут мистецтв відомий своєю колекцією імпресіонізму. Подобається це мені чи ні, та, як завжди, ці кімнати вщент заповнені людьми, які прагнуть хоч оком глипнути на «Недільний день на острові Гранд-Жатт»[20], чи «Копицю» Моне. Генрі не може бачити через голови дорослих, тому втрачає шанс помилуватися картинами, проте він у будь-якому випадку надто нервує, щоб роздивлятись їх. Оглядаю кімнату. Якась жінка схилилась над малюком, який крутиться і верещить. Напевне, йому час спати. Киваю Генрі й рушаю до неї. На її сумочці, що висить через плече поза спиною, проста застібка. Жінка цілковито зосереджена на тому, щоб змусити дитину замовкнути. Вона якраз навпроти «Мулен Руж» Тулуз-Лотрека. Вдаю, що розглядаю картину, підходжу, штовхаю її, змусивши жінку гойднутися вперед, підхоплюю її за руку. «Вибачте, даруйте, я не побачив, усе гаразд? Тут так багато людей…» Моя рука в її сумочці, вона розгублена, у неї темні очі, довге волосся, великі груди, вона й досі намагається скинути вагу, яку набрала під час вагітності. Перехоплюю її погляд, коли знаходжу гаманець, і поки вибачаюся, він переходить у рукав мого піджака. Ковзаю по ній очима, усміхаюся, повертаюся, йду, оглядаючись через плече. Вона піднімає хлопчика і трохи розчаровано дивиться мені вслід. Усміхаюся і йду, йду. Спускаюся сходами до Молодіжного відділу музею, Генрі йде за мною. Ми зустрічаємося біля чоловічого туалету.

– Якось дивно, – каже Генрі. – Чому вона так дивилася на тебе?

– Вона самотня, – м’яко пояснюю. – Можливо, її чоловік рідко буває поруч.

Втискаємось у кабінку, я відкриваю гаманець. Її звати Деніз Радкі. Вона живе у Вілла-Парку, Іллінойс. Вона – працівниця музею і випускниця університету Рузвельта. Із собою мала двадцять два долари та копійки. Мовчки показую все це Генрі, кладу в гаманець, як було, і віддаю йому. Ми виходимо з кабінки, з туалету, прямуємо до вхідних дверей музею.

– Віддай охоронцю. Скажеш, що знайшов на підлозі.

– Чому?

– Він нам не потрібний. Я просто показував тобі, як це робиться.

Генрі біжить до охоронця – чорношкірої жінки в літах, яка всміхається і злегка обіймає Генрі. Він неспішно вертається, і ми йдемо на невеликій відстані одне від одного. Я йду попереду, довгим темним коридором, у якому через деякий час розмістять виставку декоративного мистецтва, і який вестиме до ще не існуючого крила музею, а поки що завішаний плакатами. Шукаю потенційну жертву, і просто переді мною – ідеальна ілюстрація мрій кишенькового злодія. Низький, опецькуватий, засмаглий, у бейсболці, поліестрових шортах та світло-блакитній сорочці з короткими рукавами, здавалося, він просто не туди звернув, йдучи з Ріґлі-Філд[21]. Він розповідає своїй непримітній дівчині про Вінсента Ван Гога.

– І от він відрізає своє вухо і віддає своїй дівчині, – а тобі б сподобався такий дарунок, га? Вухо! Отак. От його й запхали в дурку.

Щодо нього в мене жодних сумнівів. Він поволі проходжається, верзе дурниці, у блаженному невіданні, а з лівої задньої кишені штанів випирає гаманець. Живіт у нього великий, а от заду майже немає, і гаманець аж благає мене витягти його. Неквапливо простую за чоловіком. Генрі чудово бачить, як майстерно я просовую великий і вказівний пальці в кишеню жертви й витагаю гаманець. Вони й далі рухаються вперед, я ж відступаю, передаю Генрі гаманець, і поки він засовує його в кишеню штанів, іду далі.

Показую Генрі й інші прийоми: як витягнути гаманець із внутрішньої нагрудної кишені піджака; як прикрити свою руку, поки вона всередині жіночої сумочки; шість способів відволікти людину, поки витягуєш її гаманець; як витягти гаманця із наплічника; як невимушено змусити людину показати, де вона тримає гроші. Він почувається більш розкуто, йому навіть починає це подобатись. Зрештою кажу:

– Гаразд. Тепер ти.

– Я не можу. – Він мовби кам’яніє.

– Звісно, можеш. Роздивись довкола. Знайди когось. – Ми у залі японських гравюр та естампів. Тут повно старих пані.

– Не тут.

– Добре. Де?

На якусь мить він замислюється.

– У ресторані.

Повільно йдемо в ресторан. Дуже чітко це пам’ятаю. Мене скував жах. Я глянув на юного себе й ще раз переконався – білий, мов стіна. Усміхаюся, бо знаю, що ж трапиться далі. Ми стоїмо в самому кінці черги у ресторан. Генрі задумливо оглядається.

Перед нами у черзі стоїть високий чоловік середнього віку в прекрасно скроєному коричневому легкому костюмі; побачити, де у нього гаманець просто неможливо. Генрі підходить до нього, тримаючи у витягнутій руці один із гаманців, які я поцупив раніше.

– Сер? Це ваш? – спокійно питає Генрі. – Він був на підлозі.

– Що? А, ні. – Чоловік перевіряє праву задню кишеню штанів, знаходить гаманець, нахиляється до Генрі, щоб краще його чути, бере в нього гаманець, відкриває. – Ого, тобі краще віднести його охороні, тут… чимало грошей.

На чоловікові окуляри з товстими скельцями, і поки він розглядає через них Генрі й звертається до хлопця, той просовує руку попід піджак чоловіка й цупить гаманець. Оскільки на Генрі футболка з коротким рукавом, я проходжу поруч, і він передає гаманця мені. Високий худий чоловік у коричневому костюмі вказує на сходи, пояснюючи Генрі, як повернути гаманець. Генрі неспішно йде у напрямку, вказаному чоловіком, я простую за ним, обганяю і веду через музей до виходу, повз охоронців на Мічиґан-авеню і в південному напрямку. Відтак, підсміюючись, як одержимі, ми опиняємось у «Мистецькому кафе», де смакуємо молочні коктейлі та смажену картоплю, витративши трохи незаконно здобутого добра. Опісля викидаємо усі гаманці в якусь поштову скриньку, вже без готівки, і я винаймаю нам кімнату в «Палмер-гаузі».

– Ну? – питаю, сидячи на краю ванни і спостерігаючи,