Одрі Ніффенеггер - Дружина мандрівника в часі

я радий їх бачити. Надягаю бавовняні штани, светр і благословляю, очевидно спадковий, хороший смак та здоровий глузд Клер. Прекрасно почуваюся; за винятком відсутності взуття, я добре оснащений усім, що потрібно для мого поточного розташування в просторово-часовому континуумі.

– Спасибі, Клер, ти чудово впоралася, – тихо промовляю.

Я здивований, коли вона з’являється на галявині. Швидко темніє, і Клер видається такою крихітною й переляканою в напівтемряві.

– Привіт.

– Привіт, Клер. Дякую за одяг. Він чудовий. У ньому мені сьогодні буде добре і тепло.

– Мушу скоро йти.

– Добре, бо майже стемніло. Завтра в школу?

– Умгу.

– Яке сьогодні число?

– Четвер, двадцять дев’яте вересня 1977 року.

– Дуже корисна інформація. Дякую.

– А чому ти цього не знаєш?

– Ну, я щойно сюди потрапив. Кілька хвилин тому був понеділок, двадцять сьоме березня 2000 року. Був дощовий ранок, і я готував собі тост.

– Але ти записав це мені.

Вона виймає фірмовий бланк юридичного бюро Філіпа і протягує мені. Підходжу до неї і беру його. Мені цікаво побачити дати, старанно написані великими друкованими літерами моєю рукою. Замовкаю і шукаю кращого способу пояснити дитині, якою зараз є Клер, химери подорожей у часі.

– Це як от… ти вмієш користуватися магнітофоном?

– Ага.

– Гаразд. От ти вставляєш касету, і вона грає від початку до кінця, так?

– Так…

– Таке і твоє життя: ти прокидаєшся вранці, їси сніданок, чистиш зуби, і йдеш до школи, так? Ти не встаєш і раптом опиняєшся в школі на обіді з Гелен і Рут, і тоді раптом ти вдома одягаєшся, так?

Клер хихикає.

– Правильно.

– А у мене все по-іншому. Тому що я – мандрівник у часі, я часто стрибаю з одного часу в інший. От уяви: ти вставила касету, вона трохи пограла, а потім ти сказала: «О, я хочу послухати цю пісню ще раз», тому прослуховуєш цю пісню, а тоді хочеш повернутися туди, де зупинилася, але перемотуєш плівку занадто далеко вперед, повертаєшся знову, та плівка й досі задалеко. Розумієш?

– Приблизно.

– Ну, це не найкраща аналогія в світі. В принципі, іноді я гублюся в часі, і не знаю куди мене закинуло.

– Що таке аналогія?

– Це коли ти намагаєшся щось пояснити, розповідаючи про схожі речі. Наприклад, на даний момент мені в цьому светрі так затишно, як жучку в килимку, а ти така гарна, хоч картину малюй, а Ета буде зла, як собака, якщо ти скоро не прийдеш.

– Ти спатимеш тут? Може, прийдеш до нас, у нас є кімната для гостей.

– Боже, як мило з твого боку. На жаль, мені не можна зустрічатися з твоєю сім’єю до 1991 року.

Клер геть спантеличена. Гадаю, частина проблеми в тому, що вона не може собі уявити дати, що виходять за межі сімдесятих. Пам’ятаю, мав ту ж проблему з шістдесятими, коли був у її віці.

– Чому ні?

– Це частина правил. Люди, які подорожують у часі, не повинні спілкуватися зі звичайними людьми, коли відвідують їхній час, бо можуть накоїти проблем.

Насправді, я в це не вірю. Усе відбувається так, як і має відбуватися, один раз і лише один раз. Я не прихильник розщеплення всесвітів.

– Але ти говориш зі мною.

– Ти особлива. Смілива, розумна, добре зберігаєш секрети.

Клер збентежена.

– Я сказала Рут, але вона не повірила мені.

– А. Не переймайся цим. Мені теж далеко не всі люди вірять. Особливо лікарі. Лікарі нічому не вірять, якщо ти їм це не доведеш.

– Я вірю тобі.

Клер стоїть десь за п’ять футів від мене. Її маленьке бліде обличчя вловлює останнє помаранчеве світло заходу. Її волосся щільно зв’язане у кінський хвіст, на ній сині джинси і темний светр із зебрами на грудях. Її кулаки стиснуті, вона видається енергійною та рішучою. Наша дочка, – з жалем думаю, – була б такою ж.

– Спасибі, Клер.

– Тепер я мушу йти.

– Гарна ідея.

– Ти повернешся?

У пам’яті відтворюю список дат.

– Я повернуся шістнадцятого жовтня, у п’ятницю. Одразу після школи йди сюди. Принеси маленький блакитний щоденник, який Меґан подарувала тобі на день народження і синю кулькову ручку.

Повторюю дату, дивлячись на Клер, щоб переконатися, що вона запам’ятає.

– Au revoir[19], Клер.

– Au revoir…

– Генрі.

– Au revoir, Генрі.

Її акцент кращий, ніж у мене. Клер повертається і біжить доріжкою в обійми свого освітленого гостинного будинку, а я повертаюсь у темряву й блукаю галявиною. Пізніше ввечері викидаю краватку в сміттєвий контейнер позаду закусочної «У Діни».

Уроки виживання

Четвер, 7 червня 1973 року (Генрі двадцять сім і дев’ять)

Генрі: Стою через дорогу від Чиказького інституту мистецтв сонячного червневого дня 1973 року в компанії себе, дев’ятирічного. Він прибув із наступної середи, я – з 1990 року. У нас попереду цілий полудень і вечір, щоб розважитися, як забажаємо, тож ми прийшли до одного з найвеличніших музеїв мистецтва в світі, щоб навчитися шастати по кишенях.

– Може, просто розглянемо роботи? – благає Генрі. Він нервує, раніше такого ще не робив.

– Ні, ти мусиш це вміти. Як ти виживатимеш, якщо не вмітимеш красти?

– Жебракуватиму.

– Жебракувати – жахливо нудно, і тебе може загребти поліція. Тепер слухай: коли ми увійдемо всередину, я хочу, щоб ти тримався окремо від мене і вдавав, що ми незнайомі. Але далеко не відходь, щоб я міг бачити, що я роблю. Коли я щось тобі дам, то не впусти це, а хутко клади в кишеню. Домовилися?

– Думаю, так. Може, ходімо, подивимося на святого Георгія?

– Добре.

Ми переходимо Мічиґан-авеню і минаємо студентів та домогосподарок, що гріються на сонці на музейних сходах. Проходячи повз бронзових левів, Генрі торкається одного з них.

Через усе це я не надто добре почуваюся. З одного боку, навчаю себе конче необхідним навичкам виживання. Інші уроки з цієї серії включають крадіжки в магазинах, побиття людей, зламування замків, лазіння по деревах, водіння авто, дослідження вмісту сміттєвих баків та використання дивних речей, – приміром, жалюзі чи покришку від сміттєвого бака, – як зброю. З іншого боку, я псую бідолашного невинного себе-дитину. Втім, хтось мусить це зробити.

Сьогодні вхід безкоштовний, тому тут велелюдно. Ми стоїмо в черзі, проходимо у вхідні двері й повільно підіймаємося величезними центральними сходами. Входимо у Європейські галереї й рухаємося у зворотному напрямку від Нідерландів сімнадцятого століття до Іспанії п’ятнадцятого століття. Святий Георгій, як завжди, стоїть напоготові, щоб проштрикнути дракона тонким списом, поки рожево-зелена принцеса з примітною скромністю чекає на середньому плані. Я зі собою молодшим усім серцем любимо дракона-жовтопузика й завжди раді